Автобус їхав уже понад годину. Навіть при такій дорозі, навіть при такій швидкості Галютин мав залишитися вже щонайменше кілометрів сорок-п’ятдесят позаду. Це далеко. Ніхто не шукатиме його за півсотні кілометрів у цьому захолусті. Звичайно, той чоловік з вишневої іномарки, від якого Андрієві пощастило втекти, навідався до гаража і, знайшовши там свого кореша у непритомному стані, мабуть, відвіз його до лікарні. Напевно, відразу ж повідомив своїх спільників про те, що сталося. Можливо, тепер вони поновили свої пошуки. Ні, хлопці, пізно, він уже далеко. Безперечно, цей автобус, що їхав уже понад годину, рано чи пізно мав дістатися до якогось райцентру. А там можна бути спокійно сісти на поїзд, а якщо немає залізниці, то на інший автобус, міжміський, і — бувайте здорові. Несподівано в одному селі до автобуса сіло чимало людей, а в наступному набилося вщерть. Андрія затисли в куток якісь бабці з клумаками. Люди стояли у проходах, наче оселедці, сварячись та штовхаючись, розпихаючи сумки та торби куди вдасться. Андрій зрозумів, що подорож у цьому автобусі скоро скінчиться.
Невдовзі автобус таки заїхав у місто й зупинився на вулиці. Півтори години! Що ж, це його обнадіювало. Виходили всі. Андрій не хотів виходити останнім, зважаючи, що у такому випадку його обов’язково запам’ятає водій, тому обережно протиснувся біля якоїсь бабусі і вийшов разом із натовпом. Тут, в іншому, досить великому місті йому нарешті вдалося відчути себе у відносній безпеці. Залишалося дістатися до вокзалу, і — як то кажуть — нах хаус. Добре було б по дорозі щось з’їсти, та й назву міста дізнатись не завадило б. Підійти до когось серед вулиці і спитати, що це за місто, він не наважувався. Тоді його вже точно б запам’ятали. А може, події останніх днів навчили його не ставити незнайомим людям дурних запитань. Не скажи він кілька днів тому в поїзді отого дурного «Що ви читаєте?», зараз би стояв, напевно, за операційним столом або писав історії хвороби. Ось так, слово — не горобець…
Андрій ішов вулицею, оглядаючи фасади будинків, вишукуючи на якомусь із них вивіску установи чи підприємства з назвою міста, коли несподівано натрапив на книжковий магазин. Магазин був великий і знаходився на першому поверсі сучасного п’ятиповерхового будинку. На будинку висіла табличка з назвою вулиці: Київська, 18.
Здоровезні скляні вітрини простягалися далеко в обидва боки від вхідних дверей. Рука автоматично намацала лист у кишені. Він рішуче завернув та увійшов до магазину. Там було чисто, охайно, просторі зали. Покупців обмаль. Симпатична продавщиця відділу, що розташовувався найближче, зміряла його байдужим, але дещо здивованим поглядом. Андрій уявив свій вигляд очима стороннього. Пані за прилавком виглядала дещо зарозумілою і недоступною. Та на нього однаково вже звернули увагу. Тому він підійшов і запитав її:
— Чи не можна у вас купити словника іспанської мови?
Вона глянула на нього іронічно і сказала, скрививши губи:
— Немає такого.
— А португальської?
Тепер уже вона подивилася на нього обурено. Звісно, перш ніж чіплятися до таких жінок, належало хоча б привести себе у пристойний вигляд.
— Тільки англійська та німецька, — сухо промовила вона.
— Вибачте, — сказав Андрій і вийшов з магазину, спиною відчуваючи її підозрілий погляд.
Яка дурість! Треба було йому отого словника! Тепер його вже точно запам’ятали, завдяки екзотичному вигляду та дивним запитанням. Наступним магазином виявився гастроном, що викликало неабияку радість. Увійшовши всередину, Андрій одразу пішов до молочного відділу. Схотілося холодного молока з пакета. Уже уявляв собі, як воно тамує спрагу і водночас голод. У хлібному на полицях лежали рум’яні булки та паляниці. Відділи розташовувалися поруч, і продавщиця була одна на обидва. Вона запитливо й водночас недовірливо зиркнула на пом’яту неголену фізіономію покупця.
— Дайте, будь ласка, два пакети молока…
Продавщиця витягла з вітрини й мовчки поставила на прилавок.
— Двісті грамів голландського сиру…
Вона зважила і, загорнувши, поклала перед ним.
— Дві булки з маком.
Вона відійшла і принесла дві булки.
— Ще щось?
Андрієві здалося, що він не переживе цих кілька хвилин, поки розрахується і вийде на вулицю.
— Дякую, більше нічого.