— Сім шістдесят.
Андрій розгорнув плаща, що так і висів складеним на руці. Після того, як він надірвав шов, нитки розпустилися ще більше, і дірка помітно збільшилась. Неприємні підозріння заворушилися в ньому, поки рука нишпорила між підкладкою та тканиною. Грошей не було! Ще вчора він виймав звідси десятку, коли купував у сільмазі банку консервів зі свинячим рилом на етикетці. Куди ж вони поділися? Йому стало гаряче. Це була катастрофа. Напевно, гроші вилетіли, коли він носив плащ на руці або плигав через ті плити поблизу гаража, або спав між трубами… Андрій продовжував нишпорити рукою по кишенях та за підкладкою вже без особливих сподівань. Везіння знову покинуло його. Чому було не витягти там, у сільмазі, всі гроші й не перекласти їх до кишені?
Чому?!
Із запаморочення його вивів голос продавщиці:
— Ви будете брати?
Авжеж, він би взяв із задоволенням. Вона перепитала вдруге, та цього разу в її голосі вже чулося неабияке роздратування:
— Мужчина, я питаю, ви будете платити й забирати те, що замовили?
Йому здалося, що булки пахнуть з полиць аж у центрі магазину, а запах молока проривається крізь поліетилен пакетів.
— Буду, — різко відповів він і додав: — Завтра.
— Ні, ну ви дивіться! — заголосила гладка продавщиця йому в спину. — П’ють із самого ранку, алкаші прокляті, а потім викидають тут коники. Я зараз міліцію…
Вийшовши з крамниці, Андрій побрів вулицею, роздумуючи, що ж тепер робити. Цей схиблений смертник залишив його практично без копійки в кишені, наче наперед розраховуючи, що так йому буде важче втекти. Але ж Андрій сам і довершив своє банкрутство: у кишені дзвеніло кілька мідяків.
Становище було безвихідним. Андрій відчував, як утома, помножена на багатогодинне нервове напруження, поступово охоплює його тіло. Під грудьми давно вже не те що скиміло — відчувався спастичний біль. Здавалося, зараз його шлунок почне сам себе перетравлювати. Авжеж, після тієї банки консервів минула майже доба. Наче скуйовджені цим станом, думки не слухалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися на тому, що ж робити далі, де взяти кілька гривень на квиток додому або як дістатися туди без них.
Біля тротуару на протилежному боці вулиці зупинилася машина швидкої допомоги. Вайлувата, ще не стара жіночка в пожмаканому білому халаті — напевно, фельдшер, — вийшовши з машини, прикрила за собою дверцята й попрямувала через вулицю до кіоска з морозивом. Відразу ж Андрієві уявилося, як приємна холодна та солодка маса стікає у шлунок, тамуючи цей тупий біль, про який краще не думати. Ні, ці останні копійки він витратить на телефонний дзвінок додому. Швидше звідси зникнути, аби не бачити цього кіоску.
Андрій зробив ще кілька кроків і зупинився, притулившись плечем до каштана, що ріс на тротуарі. Запах смажених котлет, вирвавшись із чийогось відчиненого вікна, довершив картину. Відчуття голоду стало просто нестерпним: у голові паморочилося, в очах темніло, ноги тремтіли.
Ідіотська ситуація. Видертися без перебільшення з обіймів смерті й не мати якихось кількадесят гривень, аби наїстися та купити квиток додому. Де взяти ці гроші? Попросити? У кого? Хто дасть бомжу тридцять-сорок гривень? Він і сам, зрозуміло, не дав би, якби до нього серед вулиці підійшов бурмило з отаким виглядом. Украсти? Тільки цього й бракувало.
А може, розшукати місцеву лікарню, зайти в хірургічне відділення. Так, мовляв, і так, виручайте, шановні колеги, така ситуація склалася. Позичте, мовляв, кільканадцять гривень, приїду — вишлю. Можливо, це й удалося б, але знову ж таки слід… Його слід тоді залишиться у цьому сусідньому від Галютина містечку. Адже для того, щоб переконати колег, доведеться телефонувати до власної лікарні на підтвердження факту свого існування або показати паспорт. Не виявилась би ця обставина фатальною.
Андрій відчув, як кора каштана шкребе лице, і здригнувся від несподіванки, коли його торкнули за лікоть. Він уже й забув про оту машину швидкої. Вайлувата фельдшерка стояла поруч із ним, тримаючи три морозива, на які важко було не дивитися.
— Вам що, погано? — запитала вона.
Андрій перехопив її погляд. Судячи з усього, вона була непогана жінка. Щось таке співчутливе все-таки проглядалося у її очах, що дивились підозріло й неприязно. Вештається, мов, тут усякий непотріб. Такий, за законом підлості, впаде, чого доброго, хвилин за п’ять після їхнього від’їзду, а потім ще й умре — і так трапляється! А потім скажуть, мовляв, «швидка» стояла тут і бачила, що людині погано, але ніхто не підійшов. Ще й накатають у якусь миршаву газетку про черстві душі в білих халатах… Усе це Андрій добре знав і читав зараз у погляді жінки. Він не ображався на неї. До того ж було в її очах і щось таке… Мабуть, тому й наважився на цей несподіваний крок.