— Колька вхопила… Болить дуже…
Симулювати особливо не доводилося, його обличчя й без того перекривляв біль, а рука мимоволі трималася за живіт.
— Оце з дому вийшов і прихопило…
Жінка в халаті продовжувала підозріло дивитися на непроханого пацієнта.
— А що у вас болить?
Андрій визначився миттєво: лікареві легше бути симулянтом, аніж будь-кому.
— Ось тут, — він показав на поперек. — І аж у живіт віддає, а ще нудить. Боюся, що зараз виблюю. Господи… Здоровий же з дому виходив!
А от уникнути професійної термінології виявилося доволі важко, і Андрій уважно стежив, аби не викликати підозри якимось розумним слівцем.
— А раніше такого з вами не бувало? — допитувалася фельдшерка.
— Ні, ніколи… Перший раз отаке. Так ріже — збожеволіти можна.
Жінка в халаті зітхнула, повернулася до машини й махнула рукою. Шофер завів мотор, і машина під’їхала до них.
— Беремо хворого! — сказала вона водієві й до Андрія: — Сідайте назад. Можете лягти на ноші.
— Ні, дякую, — відповів Андрій. — Я не влежу. Місця собі не знаходжу…
«Швидка» рушила, а фельдшерка, не гаючи часу, на ходу розпитувала в пацієнта паспортні дані. Довелося назвати їй вигадані ім’я та прізвище. Назву вулиці на розі будинку він добре запам’ятав. Тепер це був його будинок. Поворот подій виявився досить-таки несподіваним, але…
Зараз його покладуть на ліжко, вколють якийсь платифілін або но-шпу, анальгін… Від цього зникнуть голодні спазми у шлунку, а там і вечеря. Напевно, до неї залишається дві-три години. А потім сон у теплі та ще й у ліжку до самого ранку. Якби не «швидка» на вулиці й ця фельдшерка зі своїм морозивом, така проста й водночас геніальна ідея не спала б йому на думку.
А поки лежатиме в лікарні, обов’язково щось мусить вигадати. Що не кажи, а ситому й виспаному думається ліпше. А йому конче потрібний перепочинок. Тому Андрій почувався майже щасливим, перекладаючи непомітно з кишені плаща до брюк копійки та паспорт із закладеним у нього листом, написаним іспанською чи португальською мовою.
Машина в’їхала на територію лікарні й загальмувала на майданчику біля триповерхового корпусу. Двері відчинилися. Навіть шлунок на цей час трохи заспокоївся, дошкуляла лише жахлива слабість у руках та ногах, яка свідчила про те, що вже давно пора приймати їжу. Напевно, у цій лікарні, як і в усіх інших, тепер хворим варили справжню баланду, яка навіть поруч не стояла з м’ясом або маслом. Та все ж краще, ніж нічого.
Те, що Андрій побачив наступної миті, вразило настільки, що ноги обм’якли, не втримавши тіло. Його не встигли підхопити, і тепер підводили зі сходів, тягнучи до дверей із синьою табличкою:
МОЗ України
Приймальне відділення
Галютинської центральної районної лікарні
Перед тим, як його завели у двері, Андрію вдалося ще раз глянути на цю звичайнісіньку, як на будь-кого, табличку. Для нього ж це було наче цеглиною по голові. Усвідомити цей факт одразу було важко. Виходить, він досі в Галютині! Ще й де? У лікарні! Гіршим варіантом міг бути лише районний відділок міліції або, зрозуміло, велетенський гараж поблизу теплотраси. Отак — з вогню та в полум’я… Скоріш за все, це був якийсь приміський автобус, котрий зробив коло по найближчих селах і повернувся до міста. Мало було його долі систематичних знущань, то вона заходилася відверто глузувати з нього.
А що як той бритоголовий тип ще живий? Тоді він обов’язково має бути не де-небудь, а саме тут, у реанімації або травматології цієї лікарні. До нього можуть прийти відвідувачі — хтось із спільників. Можливо, він уже щось сказав, описав нападника. Хай там як, а ймовірність зустрітися з кимось, хто може впізнати його, саме тут ставала для Андрія найвищою.
Він миттєво забув про шлунок. Банальна синя табличка виявилася просто чудодійним лікувальним засобом. Що ж робити? Дременути звідси? І як? Схопитися з нош і кинутися навтіки? Божевілля. Тим більше куди?
За вікном санпропускника загуркотів мотор. До приймального під’їхав міліцейський «газик». Андрій відчув, як усередині все обривається й повзе донизу. Очі прикипіли до цієї машини і тих, хто з неї виходив. Але йому вже пропонували підвестися і кудись іти.
— Куди? — запаморочено запитав він.
— Нагору, до хірургії, — відповіла медсестра. — Там вас огляне лікар. Мабуть, туди й покладуть. Ходіть, відведу вас.
З «газика» люди у формі витягли якогось чолов’ягу й повели до дверей. Зараз п’яного заведуть сюди! Він схопився й мало не бігом пошкандибав коридором на неслухняних ногах.