А молодий колега розгубився зовсім. Він стояв, наче бовдур, і не знав, куди себе прикласти. Маніпуляційна сестра також мало орієнтувалася в тому, що має робитися у цьому підрозділі, та ще й у такій ситуації. Проте вона бігом накривала столик з інструментами, і руки її дрібно тремтіли. Тільки зараз Андрій усвідомив, що міг би й сам утрапити у схожу халепу, але за стільки років, як то кажуть, Бог милував.
— Скажи, хай тиск зміряють і ставлять капати на обидві руки. І кров взяти — гемоглобін, еритроцити та гематокрит.
Усе це Андрій процідив крізь зуби, нахиливши до нього голову й чітко вимовляючи кожне слово.
Тільки тепер вони вперше зустрілися очима. Напевно, лише зараз місцевий втямив, що поруч із ним лікар, який не розгубився в цій ситуації, і що єдиний порятунок — повністю підкоритися його волі. Це вже було щось. Він миттєво віддав команду, і медсестра, кинувши інструменти, побігла все організовувати, а натомість прибігла якась інша. Андрій продовжував затискати рану, поки колега таки спромігся, помивши руки, натягти рукавички.
— Набирай новокаїн і обколюйся, а я так і триматиму.
У того ще тремтіли руки, але справа поволі пішла. Руки хворого прив’язали до столу, під’єднали одну крапельницю, налаштовували другу. Рану обкололи новокаїном. Тоді Андрій попросив і собі рукавички, халат та маску. Поки він одягався, тампон тримала медсестра.
Нарешті він одягнувся і попросив забрати тампон.
— А якщо сонна? — невпевнено промовив місцевий, панічно стріляючи очима на свого неочікуваного рятівника.
— Не бійся, не сонна, — відповів Андрій. — Венозна кровотеча. Якби сонна — він би сюди просто не доїхав. Забирай!
Тампон викинули, і з рани знову добряче линуло. Андрій пальцями затиснув обидва краї рани і, коли його колега промокнув кров, обережно розвів їх. Рана йшла поперек, через усю шию. Від цього вона роззявилася, і стало видно пошкоджені м’язи та судину.
— Он вона, — сказав Андрій, на мить послабивши тиск, від чого з кінців перетятої судини знову сиркнуло.
Тепер і його колега побачив, де це.
— Що робити? — розгублено запитав він упівголоса.
— Нічого, перев’яжи її, та й годі. Це допускається. Яремна вена, житиме й без неї.
За півгодини все було скінчено. Рану зашили, і хворого з двома крапельницями, через одну з яких переливалася кров, завезли до палати. На той час Андрій уже лежав у своєму ліжку, розмірковуючи, що цей пияк дуже недоречно впав у власному сараї на косу. Адже через нього Андрій засвітився. Завтра все відділення говоритиме, що трапився такий неординарний випадок, і якби не опинився тут випадково якийсь чужий хірург, усе, напевно, закінчилося б трагічно. Відразу ж стане відомо, що цей чужий хірург приховав свій фах, що було досить дивно, оскільки до колег, навіть чужих, у медиків добре ставлення. До того ж він назвався жителем містечка. Усе це викличе підозри. Не виключено, що про випадок дізнаються його колишні викрадачі. А якщо його шукає міліція?
І якого біса він виперся з палати? У нього і своїх проблем вистачає, щоб перейматися ще й чужими! Тому пиякові не треба було пити самогоняру і в такому стані потім лазити по сараї з косами. А цьому зарозумілому шмаркачеві не варто відпускати вночі операційних сестер і розводити бардак на своїй зміні. Двері до палати несподівано відчинилися, і він побачив у прорізі свого колегу. Власне, не несподівано, бо Андрій усе-таки чекав його візиту. Лікар підійшов до його ліжка і сказав:
— Вибачте, ви ще не спите… Можна вас на хвилинку?
— Що там ще? З хворим щось?
— Та ні, з хворим усе гаразд, дякувати вам. Я просто хотів… — він зам’явся, — ну, ходіть зі мною…
Андрій підвівся й пішов за ним. Вони завернули у якийсь кутовий коридор і зайшли до ординаторської. На столі стояла пляшка коньяку, бляшанка шпротів та батон. У банці кипіла вода для кави.
— Вибачте… якось так вийшло… Якби не ви, я б навряд чи дав собі раду. У мене ще не було такого випадку, розгубився… Знаєте, воно так лило, я думав, що це сонна артерія пошкоджена, тисну там, де вона має бути, а кров не спиняється… Операційна сестра відпросилася, двері зачинені, а ключ там, у каптьорці…