— У мене також не було такого випадку, — просто сказав Андрій. — Випадок, відверто кажучи, який зустрічається нечасто. Та що тепер казати — все минулося. Як він, до речі?
— Нормально. Уже півлітра крові перелили. Гемодинаміка стабільна… Сергію Івановичу, я хотів вас кавою пригостити, та й сам, чесно кажучи, не відмовився б після такого…
— А котра година? — запитав Андрій, дивуючись, наскільки незручно бути названим чужим ім’ям.
— Пів на третю.
— І що це має бути — вечеря чи вже сніданок? До речі, як тебе звати?
— Віталій…
— А по батькові?
— Петрович.
— Слухай, Віталію Петровичу, — сказав Андрій, — пити, ти вже вибач, я не буду. У мене й без того голова болить. А бутерброд з’їм із задоволенням. Ти скільки після інституту працюєш?
— Три роки, — відповів той.
— Я так і думав, — сказав Андрій. — Це якраз той час, коли минає перший переляк і починаєш відчувати себе на коні. А справжнього досвіду ще немає…
Опустивши очі та почервонівши, Віталій мовчав.
— Ну гаразд, — заспокоїв його Андрій, — не переймайся. Робота, як каже один мій колега, така, що всі по лезу ходимо. Недовго й оступитися, навіть із досвідом… Біс із ним, налий по два грами… За те, щоб наші помилки не були непоправними…
— Вибачте, — сказав Віталій, — що я не поставився до вас належним чином. Але ж і ви… Чому не повідомили одразу, що лікар, тим паче хірург? Це також, погодьтеся, не зовсім… — він не міг дібрати слова.
— Порядно, — підказав Андрій, беручи бутерброд. — Я і сам знаю. Якось так сталося. Я, мабуть, зараз більше на волоцюгу схожий. Ти б і так не повірив. Наливай ще потрошки. Мені ще додому якось діставатись треба…
— А звідки ви? — запитав Віталій. — І що тут робите?
Андрій лише махнув рукою:
— Довго розповідати. Загалом можна сказати — амурні справи. Важкі та невтішні. Катаклізми особистого життя, так би мовити…
Промовивши це, Андрій несподівано усвідомив, що ця його, на перший погляд, імпровізована брехня, як не дивно, відповідала дійсності. Напевно, тому і прозвучала так переконливо.
— Розумію, — сказав Віталій, кивнувши головою. — Можу чимось допомогти?
— Нічого ти не розумієш, — відповів Андрій. — У тебе, напевно, дружина є, вже й діти?
Той ствердно кивнув.
— То що ж ти можеш розуміти? Вибач, звичайно… А допомогти, безперечно, можеш. Якщо твоя ласка, то позич мені гривень тридцять-сорок, щоб я хоч додому дістався. Така вже дурна ситуація виникла…
— Звідки ви все-таки? — перепитав Віталій.
— З Волині. Є там такий Жуків. Працюю у райлікарні, — Андрій відчув, що легенда про неіснуючий Жуків стала для нього звичною. — А коли ти змінюєшся?
— О дев’ятій.
— А машини в тебе часом немає?
— Часом є, — відповів Віталій. — А що?
— Ну то як ти вже такий добрий і, звичайно, якщо це тебе не дуже обтяжить, то завези мене до сусіднього райцентру, через який проходить залізниця, бо тут я на вокзал не піду. Мене там, напевне, чатують від учора.
Андрій прекрасно усвідомлював, що все, про що він говорить, на критичний розсуд виглядає вкрай підозріло, але зупинитися вже не міг. Це був його єдиний шанс без зайвих пригод накивати звідси п’ятами. Тому й чіплявся за нього. Витягнувши на хліб ще одну шпротину, він додав:
— Ось так. З жінками варто бути обережним в усіх відношеннях, бо таких дров можна наламати, що потім довго чухатимешся, як-от я тепер. А тут ще й просто на вулиці колька вхопила.
Доходила четверта ранку. Пляшка коньяку на столі залишалася майже повною, зате батон і шпроти пішли. У банці вже вкотре кипіла вода на каву. Прощатися молодий лікар не поспішав — давалися взнаки пережитий стрес та випиті коньяк із кавою. Андрій також не прагнув до палати, відчуваючи, що заснути не зможе. До того ж непокоїло ще одне питання і з’ясувати його саме зараз була можливість.
— Ну і як у вас тут працюється? — запитав він, наче вичерпавши теми, про які вони говорили. — Зарплату за який місяць отримали?
— Останнім часом досить регулярно платять, — похвалився Віталій. — Гріх жалітися.
— Півтори ставки маєш? — поцікавився Андрій.
— Маю. Ургентну й півставки в поліклініці.
— Нормально, — погодився Андрій. — І як навантаження?
— Вистачає, — кивнув головою Віталій. — А сьогодні взагалі дурний день, з самісінького ранку товчуся…
— А що таке?
— Ну, зранку апендицит оперував, а потім кримінал привезли…
— Що за кримінал? — перебив Андрій. — Ножове? У нас часто ріжуться.