— Та ні. Одного мужика та-а-ак приголубили! Голову проламали, обидві руки потрощили — взагалі атас… На одній подвійний перелом передпліччя, на другій — простий. У комі його привезли. Якийсь такий, під крутого, навіть мобільник у кишені… Мусив нейрохірурга по санавіації викликати. Якраз перед тим, як вас привезли, оперувати закінчили. Вдавлений перелом черепа…
— І як, живий? — Андрій сам відчув, як змінився його тон.
— Та поки що живий…
— І часто у вас тут такі розбірки бувають?
— Та іноді трапляється… — Віталій знизав плечима. — Хто його зна, які тут були розбірки? Уявіть, невідомий подзвонив на «Швидку», що якийсь мужик лежить біля ТЕЦ. Наші поїхали забрали. І ні тобі хто такий, ні звідки… Потім за кілька годин з’явилися родичі аж із Києва — їх також хтось повідомив, що той травмований і його поклали в лікарню. Міліція, звичайно, також була — покрутилися й пішли. У нас взагалі кримінальне місто. Постійно якісь травми, трупи… А коли на електростанції зарплату видають, чергувати взагалі чудо! Такого надивилися… Пивними кружками голови б’ють…
Далі Андрій не слухав. Від серця трохи відлягло. По-перше, скоріш за все, міліція його поки що не шукає, принаймні так він сподівався. По-друге, убивство на ньому не висить. Зараз він усією душею бажав, щоб той тип з гаража вижив. З іншого боку, чи так радіти першій новині, Андрій не знав. Схоже, його викрадачі не пішли на співпрацю з міліцією, бо самі були по вуха у всілякому криміналі. Або вони впевнені, що й самі впораються з пошуком втікача. А що як у цьому криміногенному містечку й міліція корумпована? Таке можливо. Тоді до пошуків уже долучились і правоохоронці. Виходить, уся надія на чергового хірурга Галютинської райлікарні. Ось тобі й амурні справи… Права рука Андрія мимохіть торкнулася в кишені листа, другою він стомлено провів по обличчю. Колега розцінив цей жест як сигнал лягати спати. Прочинивши дверцята шафи для одягу, він витяг з кишені гроші й простягнув Андрієві.
— Дякую, — сказав Андрій. — Приїду — одразу вишлю. За бензин, до речі, також. Слухай, Віталію Петровичу, може, організуєш мені якось поголитися? Мене вже, напевно, і злякатися можна…
На це Віталій лише почухав голову:
— Ви знаєте, я тут навіть не маю чим… Дома завжди голюся. Нове лезо взагалі-то можу знайти, а от станок… Ви ж не схочете голитися тим, що слабим животи голять перед операцією?
Авжеж, голитися тим станком навіть зараз Андрій не хотів, але треба ж якось привести обличчя до ладу. Тому, розламавши принесене Віталієм лезо вздовж на дві частини, вклав одну в хірургічний затискач і, густо намастивши обличчя милом, заходився перед дзеркалом голитися цією імпровізованою бритвою.
Коли хтось обережно постукав до ординаторської, рука його здригнулася, і він мало не порізався.
— Віталію Петровичу! — почувся голос медсестри. — Зайдіть, будь ласка, терміново до реанімації.
Той накинув халат і вийшов, зачинивши за собою двері. Андрій перевів подих, відчуваючи, як закалатало серце. Нічого, ще трохи. Принаймні тут, за дверима ординаторської, він почувався у відносній безпеці, та й у справах, як сказав би чукча з анекдоту, з’явилася позитивна тенденція. Гроші тепер у нього були. О дев’ятій ранку Віталій зміниться, вони сядуть у машину і поїдуть до сусіднього райцентру. Там залишиться сісти на поїзд і — шукай вітра в полі. Віталій, схоже, сприйняв його легенду без найменшої підозри, напевно, був дуже вражений несподіваною допомогою у скрутний момент. Тільки б не потрапити за цей час комусь на очі. Комусь такому…
Завтра, точніше, вже сьогодні, неділя. Ніяких грандіозних перезмінок не передбачається. Просто зранку прийде новий черговий хірург — і все. Віталій скаже йому кілька слів, передасть історії хвороби нових пацієнтів, на тому й скінчиться. Навряд чи йому схочеться розповідати колезі, як він «сів у калюжу» і якийсь хірург, що опинився тут випадково, врятував його. От якби це був робочий день — тоді інша річ. Зранку п’ятихвилинка, купа лікарів, медсестер, чутки, як тут орудував вночі якийсь чужинець. Завідуючий обов’язково почав би розбиратися. Андрій таки поголився, навіть не порізавшись, і тепер майже із задоволенням оглядав у дзеркалі свою гладеньку, щоправда, змучену фізіономію, коли почув за дверима кроки Віталія.
— Ну що там? — автоматично запитав він у колеги, продовжуючи думати про своє.
— А… — розчаровано кинув Віталій, махнувши рукою, — загнувся той… Я відчував, що так воно й буде. До того все йшло.
— Хто? — наче чужим голосом запитав Андрій, весь холонучи всередині й розуміючи марність свого запитання.