Андрій відсмикнув пластмасову шторку і взявся за ручки вікна. Було вкрай незручно. Довелося скласти стіл. Він напружився і смикнув фрамугу.
— Оставьтє окно! Что ви сєбє позволяєтє? — це була старша пані.
Він щосили смикнув ще раз. Марно. Вікно виявилося міцно задраєним ще з зими.
— Даруйте, — сказав Андрій. — Душно якось… — і вийшов з купе.
У проході було пусто. Обережно підійшов до тамбура, відчинив двері, огледівся і пройшов у сусідній вагон. Зупинився він аж у тамбурі наступного, поглядаючи у прохід між полицями — це був плацкартний вагон.
Там постійно хтось ходив, у проході з усіх боків мелькали то ноги, то лікті, то голови, тому спостерігати за появою нових людей виявилося вкрай незручно. Одного разу серце його стислося, коли він побачив двох чоловіків, які йшли в його напрямку. Андрій схопився за ручку дверей, збираючись зникнути в переході до іншого вагона, але загальмував. Вони просто йшли, нікуди не зазираючи й нічим не цікавлячись. Це не вони…
Двоє наблизилися і передній взявся за ручку дверей тамбура. Молоді хлопці, здорові. А якщо вони? Андрій посунувся, даючи їм дорогу. Двері відчинилися, і вони, не звернувши на нього уваги, зникли у вагонному переході — тільки застукотіли колеса: отак-так, отак-так…
Минуло хвилин двадцять, відколи поїзд рушив з останньої станції. Що робити далі? Де подітися? А що як… Андрій відчув, як умить спітніли долоні й закалатало серце. А що як з голови поїзда вагони переважно плацкартні? Може ж таке бути? А з хвоста, куди він дивиться і звідки чекає появи гостей, — в основному купейні… Щоб оглянути плацкартний вагон, достатньо трьох-чотирьох хвилин. Усе наче на тарілочці. У такому разі, хоч у той бік вагонів і більше, звідти вони з’являться раніше. З’являться несподівано, з-за спини, з вагонного переходу. Андрій розгубився. Він не знав, з якого кінця поїзда чіпляють плацкартні, а з якого купейні вагони. Можливо, закономірності взагалі не існувало. Але встояти на місці він уже не міг. Схопившись за ручку дверей переходу, востаннє оглянув плацкартний вагон.
Отак-так, отак-так…
Молодик у синій джинсовці йшов вагоном, зупинявся й уважно вдивлявся по обидва боки проходу, намагаючись нічого або нікого не пропустити. Ось він затримався біля однієї полиці. Кудись дивиться… Нахилився і потягнувся рукою. Майже відразу випростався, закивав головою, притискаючи руку до грудей…
Його таки вирахували. Цього, у джинсовці, він не пригадував. Звідки ж тоді той може знати Андрія в обличчя? Можливо, бачив, коли його, непритомного, тягли по підлозі металевого гаража?
Тепер це вже не мало значення. І шостим, і сьомим, і хтозна-яким чуттям Андрій відчував — шукають його. Намацав ручку дверей переходу й тихо вислизнув з тамбура. По сусідньому вагону він майже біг. На щастя, вагон купейний. Тут переслідувач, безперечно, затримається довше. Хвилин десять на роздуми та прийняття рішення. Десять хвилин! Що вдіяти? Вискочити у вікно? Попросити провідницю, щоб сховала? А якщо викаже? Тоді все…
Андрій панічно ламав голову, взявшись за ручку дверей власного купе. Заходити туди чи йти до провідниці? Напевно, вона б змогла, якби схотіла. Андрій намагався пригадати, як виглядає провідниця, але не міг. Не до всякої ж можна звернутися з таким делікатним проханням!
З протилежного кінця вагона відчинилися двері і впустили трьох молодиків. Усі вони одночасно зупинилися, побачивши його. Все стало на свої місця. Андрій не встиг навіть збагнути, як відсунув двері, вскочив до купе, заклацнув їх за собою і поставив замок на фіксатор. Усе. Тепер його принаймні не візьмуть одразу. Ці двері не так легко виламати. Думай, Андрію, думай!
Він безнадійно нишпорив очима по купе, в якому, як на біду, не було нічого щонайменше придатного для захисту. Дами злякано повитріщалися на нього. А за вікном миготіли придорожні стовпи та пропливали якісь далекі переліски. Що вони робитимуть? Чатуватимуть біля зачинених дверей купе, очікуючи, поки він вийде? Поїзд же не їхатиме нескінченно… Або котрась із цих дам схоче вийти, приміром, у туалет. Як ти їй заборониш відчинити двері?
Тим часом дами забули про своє читання й не зводили з нього очей. Закриті на фіксатор двері не віщували, на їхню думку, нічого доброго.
За дверима почулися чоловічі голоси. Дами злякано застигли на місці, не розуміючи, що відбувається. Вони бачили, як часто та важко зарухалися груди пасажира з несвіжими шкарпетками. Це їм украй не подобалося, але дами розгубилися.
У двері постукали. Постукали по-хазяйськи, рішуче. А тон, яким до нього заговорили, не припускав заперечень.
— Ей, мужик, відчиняй давай. Не тягни час. Однак тобі нема куди подітися, не ускладнюй життя собі та нам. Півхвилини на роздуми!