Андрій схопився руками за верхню полицю, аби не втратити рівноваги. Дами злякано відсахнулися. Тепер у їхніх очах читався справжній переляк. Мабуть, цієї миті Андрій був схожий на божевільного. Він перевірив фіксатор на дверях і, знову взявшись руками за полицю, несподівано щосили вгатив ногою у скло. Дві молодші пронизливо скрикнули. До купе увірвався свіжий весняний вітер, розвіваючи занавіски та волосся переляканих дам. Вони ще кричали, а Андрій доламував гострі уламки скла, що стирчали з віконної фрамуги.
Двері купе засмикалися й одразу по тому заздригалися під потужними ударами. Їх будь-що намагалися відчинити. Старша дівчина смикнулася було до замка, але саме цієї миті пасажир повернув до неї голову. Вона злякано присіла на полицю, так і не діставшись дверей.
Зате стара леді раптово зірвалася з полиці, на якій сиділа, і так штовхнула Андрія в груди, що той вкарбувався потилицею у складену верхню полицю і хляпнувся на сидіння. Не встиг він отямитися від несподіванки, як нападниця була вже на ньому.
— Відчиняй! — не своїм голосом репетувала вона, простягаючи свої фарбовані пазурі.
Підібгавши ноги, Андрій щосили штовхнув її в живіт. Тепер уже дама потилицею випробувала на міцність стіну купе. Стіна витримала.
На щастя, замок на дверях виявився із заскоками. Старша дівчина так і не встигла його відчинити. А за дверима вже стояв справжній галас. Одним лише поглядом Андрій загнав її до матусі, у якої, напевно, перед очима ще літали джмелики, і висунув голову у вікно.
Боже милосердний!
З якою швидкістю летить усе навкруги! Як гуркочуть колеса цього клятого потяга! Земля проноситься миттєво, і розрізнити окремі деталі неможливо.
Андрій відсахнувся. Невже йому доведеться звідси стрибати? А двері смикалися під ударами, поштовхами, наче підказуючи — доведеться!
Завмираючи від страху, він перекинув у вікно одну ногу, тримаючись руками за раму, потім другу, шукаючи ними виступ, який, як йому здавалося, має тут бути. Де ж він? Нарешті його ноги намацали якусь нерівність, але відразу ж спорснули з неї. Бортик виявився надто маленьким, якийсь сантиметр-два, а вагон так хитало! Усе-таки Андрій якось боком примостив на ньому ноги і, тримаючись за раму, відхилився від стіни вагона. Шалений удар вітру мало не зірвав його й не жбурнув, як листочок з осіннього дерева, а коли це не вдалося, заходився розлючено здирати з нього плащ. Під пахвою різали уламки скла, що стирчали з віконної рами, за яку втікач несамовито чіплявся. Положення було вкрай небезпечним: спорсни його ноги з виступу, і він полетить невідомо куди, може, навіть під колеса. Утриматися в такому положенні довше годі й сподіватися. Де ж той сприятливий момент для стрибка?
Андрій автоматично ще раз глянув досередини, у купе. Жінки наче заклякли на місцях, очманіло дивлячись на пасажира, який виявився смертником. Зараз будь-яка з них могла якщо не штовхнути його вниз, то принаймні без перешкод відчинити двері купе. Та вони наче прикипіли до своїх місць. Можливо, їм передався жах, що блиснув в очах попутника, якими він панічно стріляв по стінах, усвідомлюючи, що його невблаганно затягує туди, звідки немає вороття. Тримаючись з останніх сил на цьому вузькому виступі, він, очевидно, тільки тепер остаточно зрозумів, що може зараз загинути. Просто та швидко.
Не глянути вниз! Не глянути, бо тільки голова йде обертом, а зорієнтуватися все одно неможливо. Дивитися треба вперед, щоб не вгатитися в якийсь придорожній слупок або нерівність рельєфу. Невеликий насип спускався вниз від колії, прилегла місцевість, більш-менш рівна, поросла кущами лозняку.
«Стрибнути в кущ», — майнула думка. Просто на кущ, зверху! Уявлялося, що відштовхнувшись ногами від виступу, він опише плавну дугу і приземлиться просто на кущ, який спрацює наче мат і зменшить удар. Якщо, звичайно, якась груба гілка не проштрикне його тіло наскрізь на такій швидкості! Та й у кущ ще потрібно було потрапити. Як розрахувати цей рух, це падіння? Коли відштовхуватися? З якою силою?
Андрій відчув, як терпнуть стопи. Ще кілька секунд — і він уже не відштовхнеться, а просто впаде на насип із гравію. Перебравши пальцями по рамі, за яку тримався, глянув уперед, вишукуючи кущ, і погляд його несподівано вперся в чуже обличчя. На другому кінці вагона, на підніжці, тримаючись за поруччя, стояв той кремезний молодик у джинсовці і спостерігав за ним. Він також готувався до стрибка, оцінюючи можливе місце приземлення. Андрієві вдалося в якомусь неймовірному повороті голови глянути ще й назад. З того боку не було нікого. Але від цього не легше. Ці круті хлопці відразу ж пострибають, щойно стрибне він. Або зірвуть стоп-кран і вийдуть, щоб скрутити його, ледь живого після падіння. А може, і скручувати не буде кого…