— Назад, сука, сюди! Мізки повибиваю, гадюка… Ну!!!
Андрій навіть не встиг злякатися. Він тільки бачив наведену на нього зброю і розумів, що може зараз загинути. Майнула думка, що тіло можуть знайти за кілька днів або місяців десь у цих очеретах…
Ні, вони не вб’ють його, принаймні зараз. Якщо спробувати тікати, то цілитимуть у нижню частину тіла. Цей чолов’яга не схибить. Андрій підняв руки вгору, хоч ворог і не наказував, — напевно, подіяв стереотип наведеної зброї — і ступив крок від берега. Відразу стало відчутно глибше. Зараз зникне дно!
Крок другою ногою, глибокий вдих — і важкий холод знову стис голову. Андрій, насилу долаючи опір води, згрупувався і відштовхнувся ногами, одночасно загрібаючи руками у глибину. До дна! І ще раз — до дна. І ще раз. Де ж воно, те дно? Нарешті руки мацнули по слизькій глині, яка відразу набилася під нігті. Він загрібав руками та ногами, намагаючись наче приліпитися до дна, відчуваючи, як течія несе його все далі й далі.
Забракло повітря — треба виходити на поверхню. Та ні, ще раз! Ще! Ось-ось не витримає і вдихне воду! Нарешті він загріб доверху. Зараз його має виштовхнути з води! Господи, не вдихнути б!!!
І цієї миті голова його таки вилетіла, наче корок, наверх. Андрій очманіло хапнув повітря і несподівано для самого себе знову сягнув до дна. Автоматично. Та цього разу його вистачило ненадовго: він виринув на поверхню. Водою заливало очі, тіло, незважаючи на інтенсивні зусилля м’язів, колотило від холоду. Треба зорієнтуватися! На лівому березі, де лишилися переслідувачі, тепер були густі кущі, які в цьому місці підходили до самої води. Тут йому просто пощастило, можливо, тому його й не побачили. Правий берег пустий. Йому — на правий.
Кілька змахів руками, і Андрій, знову зачепившись за прибережну осоку, поліз догори. Уже вилазив на сухе, коли почув, як за спиною ламаються кущі. Панічно загрібаючи грязюку всіма чотирма, він кинувся вперед, туди, де вже починалися болотяні зарості. Постріл ляснув, здавалося, над самим вухом. Андрій перекотився далі, у якусь низинку, і поповз по ній, знову відчуваючи під собою холодне та мокре.
Це було старе русло. Напевно, воно впадало в річку, з якої щойно йому вдалося вибратися, і було заболочене. Зігнувшись якнайнижче, Андрій захлюпав по ньому подалі від клятої річки, яка, попри все, щойно врятувала йому життя. Скоро навколо з’явилися острівці високого очерету. Тепер можна не ховатися — він вибрався з русла і швидко пішов уздовж нього.
Почалися плавні. Ноги знову грузли, Андрій уже йшов по коліна в болоті, часом провалюючись і глибше. Тут не варто йти навмання. Не знаючи цих місць, можна запросто потрапити у трясовину. Він тримався старого русла, помітивши, що ближче до нього грунт під ногами не такий грузький. Повільно, із завмиранням серця, наче крадучись, заносив ногу вперед, підминаючи осоку.
І цієї миті з боку річки почувся сильний плюскіт, наче у воду кинули мішок з камінням. Андрій мимоволі затамував подих. Ще раз!
Отже, мусить шубовснути іще. Серце знову стислося. Напевно, так почуває себе звір, по сліду якого йде зграя псів. Є! Троє, як і належить. Андрій насилу висмикнув ногу, яку добряче засмоктало в намул, мало не залишивши там черевик, і рушив далі.
Відчуття часу пропало, а годинник давно зупинився. У небі висіла густа огидна мряка. Мабуть, було не надто зимно, якби не мокрий до нитки одяг, порожній шлунок та шалене виснаження. А в спину йому знову троє, оскаженілих від його впертості переслідувачів.
Андрій зупинився та прислухався. Вони були не так далеко. Три пари ніг хлюпало по добре видному серед неторканого зеленого килима осоки сліду. Треба йти, не варто втрачати часу.
Зарості зеленої осоки завертали вправо і ставали вищими. Між осокою траплялося дедалі більше іншої рослинності — болотяного хвоща та моху. Відчувалася і ще одна зміна, якій Андрій спочатку навіть зрадів, — під ногами стало сухіше. Вода ледве сягала щиколоток. Щоправда, натомість грунт під ногами почав помітно хитатися. Він ставав ніби на сухе, але те сухе одразу прогиналося, коли на нього переносилася вага всього тіла, в ямці вмить з’являлася вода. Корені осоки у цих місцях міцно поспліталися, утворюючи свого роду настил, що вкривав болото. Раптом Андрій збагнув, що йде саме по цьому настилу. Здавалося, під ногами було наче щось живе. Воно дихало, борсалося і поки що терпіло на собі непроханого гостя. Ні, тут уже не те що пахло — просто смерділо близькою трясовиною. Пригадалося, як кілька днів тому, коли його «засмоктували» обставини, уявляв собі людину на болоті. Наче у воду дивився.