Висмикувати ноги з намулу тепер не доводилося. Але радіти підстав не було. Воронка навколо нього ставала дедалі глибшою. Тепер Андрій інстинктивно нахиляв тіло вперед, готовий будь-якої миті впасти долілиць, якщо нога почне провалюватися у безодню під настилом. Спертися на нього усією площиною тіла — тільки так з’являвся шанс на порятунок.
Осока порідшала, настил виглядав геть ненадійним. А попереду взагалі лише хвощ та мох. Скоро цей килим не зможе його витримувати. І він взяв трохи праворуч — там була зелена осока.
Позаду розкотилася хвиля матюків та прокльонів, зокрема й на його адресу. Зупинившись, Андрій прислухався. Так і є. Мабуть, один із переслідувачів провалився, а решта намагається витягнути його. Вони також, скоріш за все, не знали, що являють собою плавні, але, безперечно, відчували небезпеку. Напевно, проста людська логіка підказувала їм просуватися строго його слідами — адже там було вже перевірено. Та насправді виявилося навпаки. Андрій збагнув це, коли спробував вийти своїми ж слідами з місця, яке йому не сподобалося. Настил, частково зруйнований його ногами, буквально затріщав тоді під ним. Мабуть, вони ще цього не зрозуміли, бо продовжували рухатися ланцюжком, і провалився той, хто йшов останнім.
Раптом настил прорвався й під Андрієм, і він відчув, як нога провалюється. Встиг переступити. Тут не варто було довго стояти на одному місці. Весь цей плавучий килим починав поступово, по сантиметрах занурюватися вглиб під вагою його тіла. І далі було ще хиткіше. Його знову почала охоплювати паніка.
Вигуки та лайка переслідувачів тепер не справляли ніякого враження. Андрій панікував і без їхніх погроз. Він рухався виключно боком, широко розставивши ноги, маленькими кроками, підминаючи під ноги рідкі стебла осоки й намагаючись у такий спосіб бодай трохи збільшити площу опори.
Стіна очерету справа закінчувалась. Що за нею? Серце завмирало, коли він робив наступні п’ять-шість кроків, відчуваючи, що ось-ось нога провалиться у безодню. Та ось за рідкою осокою щось наче блиснуло. Що це, вода? Ще одне старе русло? Очевидно, там ще залишалася якась течія, бо поверхня здалека виглядала чистою, зовсім не зарослою ряскою. Смужка води, якихось два-два з половиною метри.
Там порятунок, відкрита вода, а в ній не повинен потонути той, хто вміє плавати. Але як туди дістатися? Як здолати оцих десять-дванадцять метрів хиткого настилу? Андрій знову почав грузнути, але через жах, який скував його, не наважувався зробити крок уперед. Якби мати в руках хоча б щось: жердину, патик! У нього не було навіть соломинки. А воронка навколо нього продовжувала заглиблюватися. Спробувавши нахилити корпус, Андрій утратив рівновагу й таки завалився на бік. Поли його довгого плаща збилися разом, плащ натягся, не дозволяючи йому вільно рухатися. Треба якось скинути цей клятий плащ!
Одна нога раптом втратила опору й по самий пах увійшла у воду, точніше грязюку. Щоправда, друга ще залишалася зверху. Дна не було. Настил рвався далі, й Андрій усе глибше осідав у багнюку, яка тепер сягала грудей. Зараз провалиться друга нога, і він не зможе навіть вхопитися руками за краї цієї діри, точніше, зможе, але вода вже сягатиме вище рота. Ця каламутна смердюча вода!
Йому таки вдалося висмикнути з рукава праву руку і впертися нею. Він боявся навіть дихнути. Будь-який різкий рух загрожував остаточно розірвати настил. Нарешті, плащ було знято, і Андрій хотів просто відштовхнути його кудись убік, схаменувшись лише в останню мить.
Плащ! Ось що виявиться для нього тією самою соломинкою! Він міцно захопив у жмені тканину плаща, намагаючись розставити випростані руки перед собою якомога ширше і таким чином спиратися на настил. Тканина плаща натяглася між ними, наче струна, — тепер вона являла собою додаткову опору. Андрій відразу помітив, що голова його піднялася вище цього рідкого місива і, впираючись виставленою подалі вбік поки що вільною ногою, спробував-таки відвоювати ту, що провалилася. Поступово це вдавалося. Необхідно було переступити руками трохи далі, щоб витягти ногу зовсім. Та щойно він посунув одну руку вперед, як плащ зібгався, зменшивши площу опори, і друга рука миттєво почала грузнути. Зачароване коло. Але, отримавши шанс, Андрій не збирався здаватися. Затамувавши подих, він ліг обличчям у багно, грудьми просто на настил і, переставивши обидві руки одночасно, миттєво підтягся на них, продовжуючи по сантиметру висмикувати ногу з діри. Ця тактика цілковито себе виправдала: набравши темп, він, наче гусінь, рухався в бік прогалини, що блиснула йому водою кілька хвилин тому. Та раптом плащ скрутився під ним. Андрій тримав його за поли, які натягувалися, і відчував, що зараз трісне розпірка. Плащ загрожував розлізтися навпіл. Одне його коліно стояло на натягнутій тканині і якось утримувалося наверху, друге ж починало грузнути.