З неба сіявся дрібний дощик. Тіло знову затіпало від холоду. Легенький вітерець так і обпікав його крізь мокрий светр. Плащ залишився там. Зовсім змучений, Андрій присів на якусь купину, але не в змозі приборкати колотун, підвівся й, ковзаючи та спотикаючись, побіг покосами. Швидко натрапив на стежку. Земля скоро змінилася — під ногами вже не цямкало. Очерет невеликими купками ріс майже на сухому, все частіше траплялися кущі верболозу. Що там?
Широкою гладдю весняних розливів блиснув Стир. У ширину річка подекуди сягала сорока-п’ятдесяти метрів. Спокійно котилася вода між зарослих вербами берегів. Стежка у високій траві давала надію на швидке закінчення болотяних пригод. Тепер не було сенсу шкодувати сил. Намагаючись бігти так, щоб працювали всі м’язи, Андрій усе-таки зміг зігрітися. Зовсім знесилений, він час від часу переходив на крок і скоро, вийшовши на якесь підвищення, побачив грунтову дорогу, по якій нещодавно їздили кіньми. Праворуч з’явилося чималих розмірів озеро, і Андрій зрозумів, що йде по дамбі. Під ногами стало зовсім сухо, й місцевість пішла догори. На схилі росли якісь невисокі покручені дерева. Це ж яблуневий садок! Зрозумівши це, він знову побіг і скоро побачив за деревами дах якоїсь похиленої набік споруди, а потім і стару сільську хату. Надворі зовсім смеркло, і маленьке вікно її вже світилося. Десь зовсім поруч загавкав пес. Важко віддихуючись, Андрій сперся на двері й постукав у них кулаком. Попід стіною хати лежали наскладані дрова, на городі пов’язані снопи кукурудзиння. З комина зміївся дим. Тільки б стало сил дочекатися, поки відчинять, і переступити через поріг!
XVI
Скоро всередині почулися кроки, і в отворі дверей з’явилася постать літнього чоловіка. Він був вищий за Андрія і худий як тріска.
— Здорово, діду… — гість проковтнув, наче йому заважав клубок у горлі. — Пустіть до хати погрітися, бо зараз вмру…
Дід зіщулився й низько нахилився, вдивляючись в обличчя чоловіка, що стояв на порозі його хати, потім сплеснув руками, схопився за голову і, видаючи якісь незрозумілі звуки, потяг непроханого гостя до хати. У кімнаті з низькою стелею та маленьким віконцем горіло тускле світло слабенької лампочки й було надзвичайно тепло. Не чекаючи запрошення й не звертаючи уваги на бабу, яка здивовано піднялася з лавки, Андрій здерев’янілими пальцями почав скидати з себе мокрі штани. А дід кружляв навколо нього, намагався щось пояснити знаками і продовжував якось дивно сикати. Тільки тепер Андрій усе зрозумів. Дід переніс операцію з видалення гортані й тепер дихав через спеціальний отвір на шиї — звідси і цей звук. Говорити дід не міг узагалі.
У печі палали дрова. Не вдаючись у подробиці, Андрій розповів старим, що їхав поїздом, коли на нього напали, і він, рятуючи життя, вискочив на ходу та пробирався через болото, тікаючи від переслідувачів. Зуби його дрібно цокотіли під час усієї розповіді, хоча в хаті було тепло. Біля печі стояв старий тапчан, укритий таким самим потріпаним покривалом, який манив до себе Андрія з незборимою силою. Та старий не дав йому лягти. Зробивши бабі кілька виразних жестів, він зник в іншій кімнаті і з’явився з пляшкою та погнутою алюмінієвою кружкою. Наливши більше половини, дід тицьнув її своєму гостеві. У ніс Андрієві вдарив приємний аромат якихось трав, меду і ще чогось. Він випив залпом, а наступної миті відчув, як полум’я запалало в роті, глотці, грудях та шлунку. Потім вогонь розлився по всьому животі.
О-о-о… Це був кайф.
Усе нутро палало. Можна було збожеволіти. І поки мученик млів від щастя, те саме полум’я вдарило йому в голову, ноги та руки, розлилося по кровоносних судинах у найвіддаленіші куточки тіла, примушуючи його пашіти. Голова пішла обертом.
Але й тепер дід не дав йому заснути. Та сама рідина з тієї самої пляшки несподівано холодним струменем потекла по його плечах та спині. Це був двічі кайф — всередині полум’я, зовні крижаний холод. Але ненадовго. Порепаними, зашкарублими долонями дід почав терти спину свого гостя. Спочатку було боляче, але поступово біль притупився. Андрій відчув, що шкіра його пашіє. М’язи посмикувалися під жилистими пальцями старого. Дід розтер його з голови до ніг, і Андрій поринув у невагомість. Його охопила ейфорія. Тепер він і сам не хотів спати. На сковороді перед ним щось шкварчало. Якийсь знайомий запах. Він їв і їв. Хліб черствий та чорний, напевно, баба сама пекла в цій же печі. Але смачнішого Андрієві ніколи досі їсти не випадало. Життя цієї миті здалося йому не таким уже й жахливим. Та щойно ця думка промайнула в голові, як знову насунувся сон, такий невблаганний, що він мимоволі почав посуватися на край лавки, аби вкластися просто на ній.