Замок дипломата мав шифр із трьох барабанчиків, по десять цифр на кожному. Десять тисяч варіантів! Але нею оволоділа домінанта. Ліна сиділа над кейсом безвилазно дві доби. Болів хребет, злипалися очі. Від думок про те, що вона робить, калатало серце. Нарешті замок клацнув. З завмиранням серця вона підняла кришку. Поліетиленові пакетики з білим порошком. Повнісінький дипломат. Запайка пакетів була добротною, ніяких написів, етикеток. Але й без них Ліна все зрозуміла. Її охопив жах. Вона довго плакала. Того самого вечора вона вирішила порвати з Віконтом. Раз і назавжди. Але як це зробити, Ліна не уявляла. Вона боялася.
І все ж таки Ліна вважала себе рішучою людиною. Віконт з’явився свіжий та задоволений. Він уже чекав на неї, коли вона повернулася з лекцій. Кейса в квартирі не було. Два дні Ліна продовжувала грати роль. Вдавалося це на превелику силу. Вона боялася починати розмову відразу, Віконт міг пов’язати усе з кейсом і здогадатися. Що було би тоді? Що би він зробив, дізнавшись, що вона в курсі його темних справ? Поки вона вагалася, Віконт знову зник і повернувся через два дні.
І Ліна наважилась миттєво. Сказала, що не хоче з ним зустрічатися і просить більше не турбувати її. Він не повірив, гадав, що це жарт. А коли зрозумів, що вона не жартує, кричав, благав пояснити, у чому річ, чим він образив її, чим не догодив, вимагав сказати, хто в неї з’явився. Витримати це було важко, але Ліна стояла на своєму. А сцена продовжувалася, і, здавалося, цьому не буде кінця.
Він то падав на коліна, то хапав її за руки та одяг, готовий рвати на шматки. Коли Віконт, наче божевільний, почав товктися головою об стіну, вона зуміла вискочити з квартири. Ночувала у вірної подруги, вислуховуючи її щирі заспокоєння та чисельні «я ж тобі казала».
А наступного дня усе повторилося. Він ходив за нею слідом, дзвонив, зустрічав, вистежував. Віконт переслідував її скрізь. Він не міг змиритися. Це тривало кілька місяців. Ліна переїхала до Іри. Вона боялася. А Віконт продовжував переслідувати її. Врешті Ірин батько звернувся до міліції та до керівництва фірми, де працював Віконт. Кілька днів був спокій. А потім подзвонили з міської лікарні. Віконт лежав у реанімаційному відділенні з важкою крововтратою після спроби накласти на себе руки. Для Ліни це було справжнім шоком. Чотири доби вона безвилазно просиділа вдома, а на п’яту пішла до лікарні.
Віконт лежав під крапельницею весь білий, з перев’язаними руками й мовчки дивився на неї. Ліна залишалася в нього не більше трьох хвилин.
— Шкода, що мені це не вдалося, — сказав він. — Нам обом було б легше.
— Мені також шкода, — відповіла вона. — Тепер, напевно, це доведеться зробити мені, бо я більше не можу…
І вийшла з палати.
Ліна рахувала дні із завмиранням серця, але він не з’являвся. Минуло більш ніж півроку. Вона повернулася до своєї квартири, щоправда, разом з Ірою. Ще довго здригалася від кожного дзвінка у двері, її лякали постаті в темряві. Але він як у воду канув.
Залишалося менше року до закінчення університету. Та в такому душевному стані годі було й думати про навчання. Згодом вона таки переборола себе і вже почала вірити, що все-таки отримає диплом. Час, хоч і поволі, загоював рани.
Тільки коли подрузі довелося на кілька тижнів поїхати у Галютин до хворої тітки, Ліна зрозуміла, що без Іри її душевна рівновага десь поділася, знову повернувся неспокій. А невдовзі, якось увечері, коли вона вже збиралася лягати, задзвонив телефон. У трубці мовчали.
— Хто дзвонить? — запитала вона.
— Віконт, — була відповідь. — Не кидай трубку, — відразу ж сказав він. — Це мій останній дзвінок. Можливо, він виявиться корисним для тебе й допоможе тобі врятуватися, хоча я в цьому сумніваюся. Ти так хотіла, щоб я помер! Можу тебе порадувати — це практично вже трапилося. Вважай, що я мертвий, просто дістав відстрочку, щоб попрощатися з тобою. У мене СНІД. Навіть не знаю, де я його взяв. Після того, як ти мене покинула, я поринув у таке багно… Тобі, люба, й не снилося. Отже, на цьому світі я тимчасово, і в мене залишилася єдина справа. Здогадуєшся яка? Я так і не навчився обходитись без тебе, тому знайду тебе й таки заберу із собою. Не бійся, СНІД не такий страшний, як тобі здається. Скоро ти це побачиш. А ще ми заберемо із собою твою чарівну подружку, адже ти не зможеш без неї! Тепер я знаю — ненависть та жага помсти багато солодші за кохання. Якщо можеш — тікай, ховайся, але це дарма. Я все одно тебе знайду, куди б ти не поїхала. Я пробував, але не можу змиритися з тим, що ти зробила. Я однаково не зможу так жити. Тому повір, померти для мене — найкращий вихід. Спершу, коли доля підписала мені смертний вирок, я хотів просто вбити тебе. Але така смерть — це лише один неприємний момент, одна мить і все. А найстрашніше — це очікування смерті. А подарувала мені його саме ти. Тому справедливо буде, якщо й ти зрозумієш, що це таке. Як-то воно, сидіти й чекати. Тому я й попередив тебе. Почіпляйся за життя, спробуй втекти від свого жаху, понюхай, як пахне неминуча смерть, адже я однаково тебе знайду. Мені відпущено досить часу для цього. У мене ціла свита загоничів та псів, які лише чекають команди. Даю тобі дві години фори. Сьогодні рівно опівночі Віконт розпочинає своє останнє полювання.