Цей фатальний телефонний дзвінок пролунав близько десятої години вечора. Лише дві години залишалося в неї, щоб оговтатись і вислизнути з квартири. В ощадній касі на рахунку Ліна мала невелику суму грошей на чорний день. Але пізня година позбавила її цього шансу. Кинувши до кишені те, що було під рукою, — кілька папірців та коштовностей, запхавши до сумки перший, що потрапив до рук, одяг, вона побігла вулицею, змінила кілька таксі і лише з третім чи четвертим водієм виїхала за межі Києва. Тільки картина пустої траси врятувала її від істерики. Вона їхала на задньому сидінні таксі й не могла позбутися відчуття, що водій зараз обернеться до неї і вона побачить його обличчя з диявольською усмішкою.
Зупинилася Ліна аж у маленькому обшарпаному готелі якогось райцентру. Тут і охопило її важке відчуття приреченості. За два роки знайомства Віконт знав усіх її подруг, далеких родичів та знайомих. Вона розповіла йому все. Не було нічого такого, чого б він про неї не знав. І тепер Ліна просто не уявляла, куди подітися. Він міг підстерігати її скрізь. Це була безвихідь.
Вона їхала навмання. І лише за кілька днів поневірянь по поїздах та готелях згадала про подругу, якій також загрожувала небезпека і яка про це навіть не здогадувалась. Ліна не мала уявлення, чи знає Віконт, де шукати Іру, але була впевнена: якщо й не знає, то дізнається. І коли він першим знайде її, то лиха не минути. Ліну охопило подвійне відчуття. Вона не могла покинути єдину, найкращу подругу в біді й водночас не наважувалася вирушити на її пошуки. Тим паче Ліна не знала, як знайти Іру в Галютині. Батьки подруги тимчасово жили за кордоном, не було навіть у кого запитати тітчину адресу.
Андрій слухав її й мовчав. Чи міг він засуджувати змучену постійною втечею, голодну, невиспану, замордовану жахом дівчину, наостанок ще й добиту важкою травмою, хворобою, за те, що в напівнепритомному стані вона спрямувала його назустріч небезпеці? Ні. У неї не було виходу. Так сталося. Тим більше не міг він косо дивитися на жінку, яка так сподобалася йому при випадковій зустрічі, до якої він несподівано відчув такий явний, давно забутий потяг і в нещастях якої сам хіть-не-хіть був почасти винен. А відчуття перемоги у випробуваннях підказувало й зовсім списати з рахунків будь-які нюанси.
Дивлячись на біляве волосся, що спадало по щоках та коміру піжами, слухаючи голос, до якого встиг звикнути, він ловив себе на думці, що знову бачить перед собою не хвору, а саме жадану жінку. Її потріскані губи промовляли якісь слова, а Андрій мов зачарований не міг відвести від них очей. Він уже не сумнівався, що впродовж останніх шести божевільних днів ця жінка була з ним повсякчас.
Ліна скінчила розповідь і подивилася на нього. Вона більше не плакала.
— Хай там як, а тепер усе позаду, — сказав Андрій. — Повірте, я зробив для вас усе, що міг, і зроблю, що буде потрібно. Вам немає про що хвилюватися. Я тут, і з вами більше нічого не станеться. Тепер я хочу лише одного — щоб ви якнайшвидше видужали.
— Добре, — погодилася вона, — обіцяю. Я вже два дні як підводжуся і ходжу.
Андрій погладив її по голові, поправивши волосся, а вона несподівано притислася щокою до його руки, яка від цього так і завмерла на місці, наче боячись усе зіпсувати.
— Якби я не зустріла вас, — тихо промовила Ліна, — мене могло б уже не бути в живих.
— Ви схожі на мою колишню дружину, — не знати для чого сказав Андрій, — не зовні, звичайно, а так… Навіть не знаю, як правильно це висловити… Принаймні так мені здалося при першій зустрічі. Того я й причепився до вас у поїзді. Я не зміг пройти мимо, сподіваюся, це вас не ображає… А можливо, я помиляюсь. Скоріш за все, ви зовсім не така.
— А що з нею сталося?
— Та нічого, — відповів Андрій, — гадаю, жива-здорова. Просто ми давно вже не разом.