Але слово застрягло у нього в горлі. Наче привид, просто на нього коридором сунула темна висока постать.
XVIII
Це був він. Брудні, захляпані мало не до колін штани, зім’ята куртка поверх тонкого светра під шию, запалі прищаві щоки… І навіть крізь сплутані довгі пачоси Андрія наскрізь пропік його жахливий погляд. Погляд смерті. Це був Віконт. Тепер його належало називати саме так.
Усе сталося так зненацька, що Андрій, наче стовп застиг на місці, а худа примара продовжувала, похитуючись, насуватися на нього. Часу для прийняття рішення не залишалося. Їх розділяло якихось десять-дванадцять кроків, коли Андрій, нарешті, рушив з місця, відступаючи назад. Ліворуч був сестринський пост, і він загальмував. Стілець наче сам попросився йому до рук. Він ще не вийшов з напівшокового стану, викликаного появою у відділенні його старого знайомого, але відчув, що це робоче крісло може прислужитися як зброя. Права на жах перед цим живим трупом Андрій не мав.
Прибульця хитало. Невже так ослаб? Ось він побачив крісло — на обличчі не відбилося ніяких емоцій, тільки мерзенна гримаса, оскал — зупинився і притулився плечем до стіни, важко відсапуючись: напевно, нетерпець надто швидко гнав його сходами. Вага крісла відтягувала Андрієві руки. Права рука довговолосого майнула під полу куртки. Андрій згадав машину, ніж з довгим викидним лезом. Але зараз йому ніж не страшний: у вузькому коридорі, де противник не має простору для маневру, Андрій змете його одним ударом важкого стільця. Він підняв крісло і ступив крок вперед. Віконт витяг руку з-під куртки. У руці був пістолет.
На Андрія майже впритул дивився чорний отвір його ствола. Крісло саме опустилось на підлогу, а нападник підійшов, перекинув його ногою і подивився в очі свого візаві. Пістолет у його руці тремтів. Та хіба це щось давало? Однаково він устигне вистрілити. А якби й ні — зчепитися з ним було б не набагато краще за кулю в живіт. А може, й гірше.
— Каву п’єте? — потягнувши носом, майже спокійно запитав зайда.
Андрій не знайшовся, що відповісти. Віконт схопив його за плече, ривком розвернув спиною до себе й увіп’яв йому під ребра ствол пістолета. Андрій завмер, а той штовхнув його до дверей. Через приставлений до спини ствол відчувалося, як трусяться руки цієї потвори. Так не довго й натиснути на курок.
— Там її немає, — сказав Андрій.
Замість відповіді Віконт турнув його на двері. Що там, у тому місці, куди дивиться зброя? Там права легеня. Не найгірше місце для дірки від кулі, хоча й не найкраще. Андрій намагався непомітно повертатися так, щоб ствол не дивився в бік серця. Уявилося, як куля зробить маленьку дірочку в спині, а вийде з грудей, відшматувавши добрячий кус тіла, і, можливо, зачепить якусь із легеневих судин. Чи залишиться тоді шанс? Цей псих відразу кине його й побіжить шукати дівчину. За кілька секунд біля пораненого з’явиться чергова сестра, яка зараз, по-всьому, спить десь у кімнаті відпочинку персоналу. Чергує Петрівна, з поняттям, не перший день працює. Вона одразу підключить крапельницю. За кілька хвилин біля нього вже будуть реаніматолог та черговий по лікарні. Хвилин за двадцять привезуть Варцаб’юка. Реально — за півгодини можна втрапити на операційний стіл. А далі — як пощастить. А тим часом ця почвара займатиметься Ліною. Він знайде її і зробить те, задля чого прийшов. Він не перешкоджатиме лікарям рятувати колегу. Йому буде не до того. Адже це справа його життя. Як він це зробить? Так, як погрожував колись Андрієві? А може, вдасться до більш приємного для себе способу… Волосся дибки стає. При всьому бажанні Андрій не міг би зараз визначити, хто тепер для нього Ліна — жінка, яку випадково подарувала доля й задля якої хотілося неба прихилити, чи просто гарненька підла істота. Але уявивши цю картину, він внутрішньо здригнувся. Хай що, а він не дозволить…
Але замість цього Андрій відчинив двері до ординаторської своїм обличчям. Віконт вилаявся. Це дійсно виявилася не палата, і Ліни в ній не було. А наступної миті Андрій заштампував носом шафу для одягу. Пістолет втискався в ребра, а ця примара притислася до нього й засичала просто у вухо своїм смердючим ротом. Він хотів Ліну. А Андрієві потрібен був час. Бодай кілька хвилин спокою. Кілька хвилин, щоб вигадати щось, знайти якийсь вихід!
— Пішли, падло… У тебе є одна хвилина, щоб завести мене до неї. Одна, чуєш? За хвилину стріляю. Ти зрозумів? А її потім однаково знайду.
Брехати сенсу не було: на дивані стояла Лінина сумка, на столі — дві чашки кави. Якщо він скаже, що її тут немає, цей божевільний може вистрілити одразу. А втім, хіба не зробить він цього, коли вони переступлять поріг її палати? Цей маніяк усе одно його вб’є. У будь-якому разі. Шанси заручника дорівнювали нулю.