Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.
— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.
Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.
— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.
Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.
— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.
— Тільки те, що сказав.
— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?
— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.
— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?
— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.
— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.
— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.
Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.
— То ти, кажеш, такий крутий? Хто б міг подумати… — ворог підвівся, подив та цікавість зникли з його очей. Залишились тільки втома, пустота і цілеспрямованість. — Веди, — промовив він, — маєш три хвилини. Час вичерпується — стріляю.
Усе. Кава випита, набридли балачки. Нікого не вхопив апендицит. Голів на дискотеці сьогодні також не били. Час, подарований долею як додатковий шанс, вичерпався.
Що робити? Куди вести цього схибленого смертника?! В Андрієвій уяві постала Ліна. Струнка фігура в жовтій штормівці, чоловіча картата сорочка, біляве волосся, спадаюче по щоках. Манікюрні ножиці канули в небуття.
Куди його вести?!
— А де гарантія, що ти мене не застрелиш після того, як побачиш її?