— Звідки ти знаєш? — запитав шеф, продовжуючи дивитись на свого ординатора майже вороже.
— Він сам сказав. Тому вибачте, я задля нього ризикувати життям не збираюся…
— Сестро! — Варцаб’юк не дослухав. — Надю, біжи на перший поверх, у лабораторію. Хай лаборантка бере експрес-набір і летить сюди робити аналіз крові на СНІД.
При слові «СНІД» він дуже виразно подивився на Андрія.
— Віро! Де операційна сестра? Віро! Біжи до операційної, принеси мені рукавиці, будь-які, можна нестерильні. Швиденько!
Здійнявся рух. Віконт знову застогнав. Темна калюжа під ним поступово збільшувалася. Варцаб’юк вдягнув по дві пари рукавиць на кожну руку.
— Значить так, — сказав він. — Я так розумію, хоча, може, хто зі мною не згідний. Наш обов’язок — надавати хворому допомогу за будь-яких обставин. Якщо хто боїться або не хоче з якихось інших причин — я не можу примусити.
Пораненого перекинули на спину. Варцаб’юк сам уколовся йому в вену, почали переливатися кровозамінники. Він набрав крові в пробірку, яку подала лаборантка, просто з підлоги.
— Понадягайте по двоє, троє, хто скільки хоче рукавиць. Окрім СНІДу, зробіть ще аналіз на групу та резус, тільки в темпі. Віро! Де Віра?! Мийтеся бігом. Буде лапаротомія. Готуйтеся до важкої кровотечі. Усі інструменти щоб були, як положено. Федоровські затискачі обов’язково… Анестезіолога кликали?
Анестезіолог був уже тут. Андрій озирнувся. В холі та біля сходів назбиралася вже половина нічної зміни лікарні.
— Віро, в темпі давай, нема коли. Діатермію зразу підключай, і щоб відсмоктувач працював не так, як минулого разу!
— Я особисто асистувати не буду, — сказав Андрій. — Хоч позбавте мене диплома. Я ще не остаточно з’їхав з глузду! — він дихав часто, дивлячись в очі своєму шефові. — Кличте собі, кого хочете. Але не забудьте при цьому розповісти, у чім тут річ!
— Ану, ходи сюди, голубе! — скинувши рукавиці, Варцаб’юк схопив його за рукав і потяг у куток, подалі від усіх. — Ти що це собі останнім часом дозволяєш? Літаєш не знати де по цілих тижнях, витворяєш усілякі фокуси… Ми тут уже по твоїй милості одного разу робили ґвалт через СНІД! І що? А це що таке? Знову СНІД? І знову ти? Ти що за іграшки взяв собі в моду? Га?..
Він не договорив.
— Григорію Микитовичу! — це була лаборантка. — Аналіз крові на СНІД від’ємний! Я зробила три серії, усі від’ємні.
Від цих слів в Андрія похололо всередині. Кудись зникло обурення, яке він щойно виливав на Варцаб’юка. І все стислося. Він не уявляв, якого виразу набуло зараз його обличчя. А от шефове перекосило. Він глянув на свого ординатора так, наче хотів спопелити поглядом.
— Бігом!!! — гаркнув він. — Мать вашу… Хворого в операційну! Бігом! Валю! Де та Валя? Зроби ще раз три серії. Давай!
Тільки тепер Варцаб’юк перевів подих. Вигляд його був страшний.
— Ходімо митися, — сказав він до Андрія.
Пораненого підняли й переклали на каталку. Рябе обличчя стало тепер зовсім білим, очі підкочувалися. Навколо стояла тиша, чути було лише, як важко той дихає, хапаючи ротом повітря. І раптом зліва по коридору рипнули двері.
Ліна стояла, спершись плечем на одвірок, і трималася однією рукою за пов’язку на грудях. Її обличчя також було зовсім блідим. Очі широко розплющені. І в них — німий жах.
Віконт ворухнувся на каталці й повернув голову до Ліни, і Андрій побачив, як з-під закривавленого волосся спалахнув його погляд, рот відкрився, а рука слабким знесиленим рухом потяглася до дівчини. Він знову застогнав. Його рука продовжувала тягтися, але відстань була завеликою. І він загарчав від безсилля та відчаю. Рука його в якомусь неймовірному пароксизмі стислася в кулак, усе тіло напружилося, наче він хотів здолати відстань, що розділяла їх. Андрій відвернувся, не в змозі бачити його очей. Востаннє сприймаючи цей світ, вони випромінювали ненависть, жаль та відчай. Тіло на каталці кілька разів смикнулося й зім’якло.
XIX
Ліна пролежала у відділенні ще десять днів, після цього Андрій забрав її до себе. Дівчина не виглядала достатньо зміцнілою, щоб перенести дорогу додому. Вона часто бувала сумною та задуманою, а він ні про що не розпитував її. Усе було й так зрозуміло. Попри всі його заборони, поки Андрій працював, Ліна готувала їжу та прибирала. А він сидів до вечора в ординаторській — додому йому не хотілося. Щось сталося з ним. Щось сталося з ними обома. Андрій знав, що вона чекає, бачив, як дивиться на нього, чув, як говорить із ним. Колись він хотів, щоб це виглядало саме так. А зараз щось заважало йому насолоджуватися перемогою й навіть на думку не спадало скористатися нею. Хоча, власне, ніякої перемоги й не було.