Пістолет Віконта виявився газовим і з відстані, з якої він стріляв, не міг завдати Бідованцю ніякої шкоди, хіба що налякати його. Тільки тепер Андрій зауважив, що на скронях слідчого таки пробилась сивина. Згадався і сторонній запах у коридорі після стрілянини та відчуття печії в очах. Пригадалося, як змінилося обличчя Бідованця, коли той підняв з підлоги пістолет і зрозумів, що застрелив людину, яка фактично не створювала загрози його життю. Цим і пояснювалося задоволення Бідованця тим фактом, що загиблий виявився нікому не відомим наркоманом. Це знімало всі проблеми. Звичайно, Андрій не збирався його розчаровувати, розкриваючи справжню суть речей, бо такий підсумок влаштовував і його. Ліну ж узагалі неможливо було пов’язати з цими подіями, оскільки на останній жест помираючого ніхто не звернув уваги, точніше, не надав йому значення.
Під вечірнє мерехтіння телевізора спогади про недавнього ворога, суперника виринали спонтанно, незважаючи на свідоме небажання взагалі повертатися в думках до цієї теми. У такі моменти Андрій був невладним над собою. І тоді намагався пояснити собі мотиви його вчинків, зрозуміти логіку та думки, на перший погляд нелогічні. Взяти навіть той газовий пістолет. Чому газовий? Без сумніву, при бажанні він міг прихопити із собою і справжній. Але це було йому не потрібно. Він не хотів нікого вбивати. Він мав інакше завдання на цьому світі. Можливо, Віконт не був убивцею по натурі й не бажав робити цього навіть у крайньому разі. Заробляючи ж на життя торгівлею наркотиками, вбивцею він себе, очевидно, не вважав.
Чи був він психічно нормальною людиною? Безперечно, останні місяці життя той, кого називали Віконтом, провів у стані глибокого афекту. Андрій не вважав себе особливо сильним у галузі психіатрії, але якісь знання зі студентських часів залишилися. І розмірковуючи про це, він не міг знайти в механізмі мислення, в комплексі дій Віконта якихось відхилень. Довговолосий не був хворим! Будь-хто може за тих чи інших обставин спромогтися на дивні, навіть дуже дивні вчинки. Але це не привід записувати його до божевільних. Для цього існують певні ознаки, симптоми, вивчені та узагальнені не одним поколінням учених. Андрій згадував його й не знаходив таких симптомів. Віконт не був божевільним.
Але як тоді могла ця людина вигадати собі отой СНІД, записати себе у смертники й діяти за відповідним кодексом? Чи мав він для цього якусь конкретну підставу? Наприклад, зроблений принагідно аналіз крові на СНІД із хибним позитивним результатом… Буває ж таке? Такі випадки дійсно були відомі. Але ж мали бути повторні проби, більш досконалі, і таким чином встановлювалась істина. Якби уявити, що сталося саме так, то чому цього не зробив він? Невже його міг улаштовувати такий варіант? Невже йому вдалося так переконати себе, так вжитися в цю жахливу роль, що лікар, який багато разів бачив передчуття неминучої смерті в людських очах, побачив його й тепер?
Одного разу, перебуваючи в Луцьку, Андрій завітав до свого однокашника, який працював у наркологічному відділенні обласного диспансеру. Ніби між іншим він завів мову про психологію наркомана й почув багато цікавого. Людина, яка вживає наркотики систематично та у великих дозах, може впадати в такий свого роду безперервний маніакальний стан і діяти в усіх ситуаціях відповідно, керуватися у своїх вчинках цією манією, котра стає домінуючою у його відчуттях, сприйнятті та поведінці. Інакше кажучи, накачаний наркотою Віконт, регулярно поновлюючи її вміст у власній крові, цілком міг уявити, вигадати собі отой СНІД, якого, можливо, з огляду на свій спосіб життя, дійсно боявся. Усвідомивши близький кінець, згоряючи від бажання помститися, він підписав вирок жінці, котра, як він вважав, свого часу штовхнула його на цей шлях і була, таким чином, винна в усіх його бідах. Пізніше той самий наркотик, що спричинив «замикання» його психіки, понівечив і зовнішність, призвівши до фізичної деградації, яку довелося спостерігати Андрієві в усій красі. Виходило, що й без отого вигаданого СНІДу Віконт давно вже стояв на краю могили. Тому й випромінювали його очі таке непідробне відчуття кінця, помічене Андрієм при першій же зустрічі.