На всі ці питання тепер були відповіді. Але…
Періодично здоровий глузд залишав Андрія. І тоді здавалося, що причина всіх Віконтових бід полягала в іншому. Можливо, відчуваючи себе позбавленим того, що було потрібно йому наче вода або повітря, він опинився в умовах неможливості подальшого існування. Поступово втрачаючи життєві сили, сенс життя, Віконт просто мав кудись подітися. Ситуація мала якимось чином розв’язатися! Вона розв’язалася саме так. А рушійною силою цього жахливого процесу самознищення виявилася домінанта однієї жінки. Якщо бути відвертим, Андрій не вірив, що таке можливо, проте часом здригався, усвідомлюючи, що зараз саме ця жінка спить у нього на плечі безтурботним довірливим сном.
А потім його тривога мало-помалу вгамовувалася, і він не хотів вірити в цю домінанту, в підступність та дворушництво цієї жінки, не хотів вірити в історію з манікюрними ножицями. Він наче роздвоювався, розуміючи водночас, що намагається видати бажане за дійсне. Андрій боявся, що, коли настане час прощатися, він може роздвоїтися зовсім. Та ось цей час настав. Ліна вже почувалася цілком задовільно. Проте душевний її стан продовжував бажати кращого. Вона бачила, що з ним щось діється, розуміла, що сама і є причиною цьому, але причини не розуміла. Ліна просто не здогадувалась, що Андрієві відомо все. А він постійно помічав німе занепокоєння в її очах. Іноді йому здавалося, що в них готовий з’явитися відчай…
Періщив дощ, а Дік благально дивився на свого господаря. Брати пса із собою Андрій не міг, оскільки на зворотному шляху збирався заскочити до лікарні й затриматися там. Залишати його під дощем також не хотілося, тому він і зачинив свого улюбленця від гріха подалі в окремій кімнаті. Квиток до Києва у залізничній касі був замовлений заздалегідь, а сусід, який випадково трапився з машиною на вокзалі, швидко довіз його додому. Вже вийшовши з машини, Андрій згадав про лікарню. Повертатися страшенно не хотілося. Він стояв під дощем на подвір’ї власного будинку і думав, іти чи не йти, коли несподівано усвідомив, що світиться вікно в тій кімнаті, де він зачинив Діка. Андрій чітко пам’ятав, як вимикав там світло. Чому тепер воно увімкнене? Він узявся рукою за підвіконня і, ставши на фундамент, зазирнув у вікно.
Дік сидів посеред кімнати. Біля нього, просто на підлозі, навколішки стояла Ліна і гладила його. Вона занурювала пальці в його довгу шерсть, піднімала й кидала тонкі висячі вуха Діка і щось говорила, а він сидів з висолопленим язиком і щулився від задоволення. Ліна його й не думала боятися. Андрій заціпенів. Клубок підкотився до його горла, а рука в кишені мимоволі стислася, зминаючи щойно придбаний у касі залізничний квиток.
Із зібганим залізничним квитком у кишені Андрій і підійшов до кінця цієї сумної історії — історії провінційного лікаря, який, живучи тихим буденним життям, завжди вірив у диво і якому після несподіваного польоту над прірвою все-таки наостанок майнуло таке близьке щастя, але… Тільки майнуло. Дива не сталося.
Він знав, що довго пам’ятатиме їхнє з Ліною прощання. Прощальної розмови так і не вийшло. Вони стояли на пероні. У повітрі нарешті відчувалося не те що весна — справжнє літо. Теплий легкий вітерець під променями такого довгоочікуваного сонця. Ось-ось мав надійти київський поїзд. Андрій тримав Лінину сумку. Коли вони переходили через колію, то взялася за простягнуту ним руку й тепер так і трималася за неї. А він стояв, нездатний говорити. Вони могли сто разів розминутися в цьому світі: не потрапити до одного вагона, або Ліна просто спала б, і тоді Андрій вийшов би на своїй станції — і все. Але ж долі було завгодно звести їх. Пізніше могло не запуститися її серце, міг і він зламати в’язи, стрибаючи з поїзда, або піти на дно трясовини, ковтаючи багнюку. Але й тут доля розпорядилася інакше. Навіщо? Навіщо, коли обоє тепер стоять на пероні в очікуванні поїзда, який зараз їх остаточно відокремить?!
Ліна трималася за його руку своїми обома й дивилася йому в очі. Невже вона також боялася відчути, що це кінець? Напевно, весь його вигляд говорив про це. А свідомість Андрія свердлила єдине — вона не зізналася. Вона не відкрила йому правди. На тлі їхніх карколомних пригод, котрі навдивовижу щасливо закінчились, це було такою собі маленькою ложкою дьогтю… Вони не можуть стати близькими людьми. Близьким кажуть правду, якою б вона не була. Їх не дурять і нічого не замовчують. Не можуть двоє людей стати близькими, якщо між ними немає повної відвертості, повної правди. І зараз Андрій це добре усвідомлював. Тому, напевно, і не міг дивитися їй в очі.