Нарешті все готово.
— Постарайся пошвидше, — сказав Ігор, — ти ж розумієш — треба скоротити час перебування під наркозом до мінімуму.
Дивак. Тільки б вона не померла!
— Можна.
Відчай та жах іноді додають сміливості. Скальпель в руці, наче чужий, навіть руки якісь чужі, неслухняні, як у вчорашнього студента. І треба ж, щоб це старе, забуте відчуття повернулося саме сьогодні — ніби за законом підлості.
Та попри все, сьогодні Андрій оперував круто. Напевно, Толя здивувався, не чекаючи від нього такої спритності у такій нетиповій операції. Але ж йому не залишалося нічого іншого, як іти ва-банк. Двома рухами скальпеля розсік тканини міжреберного проміжку. З рани, як і мало бути, одразу добряче заюшило. Толя за ним ледве встигав. Третім рухом розкрив плевральну порожнину. Звідти порядно линуло, хоча через дренажну трубку, встановлену ще до операції, мала б вийти вся наявна там кров. Наслідки не затрималися:
— Падає тиск, сімдесят на тридцять! — це анестезіолог.
— Вводь струйно дев’яносто преднізолону.
Загудів електровідсмоктувач. Толя на диво вправно порався з апаратом. Вставивши у проміжок між ребрами розсувну рамку, Андрій розвів її до максимуму. В діру, що утворилася, вільно проходила рука.
— Дев’яносто на сорок!
Це додало сил. В отвір залили з півлітра розчину, що покрив усю легеню. Легеня роздувалася під руками хірургів від струменя кисневої суміші з наркозного апарата, але бульки повітря в залитому розчині не з’являлися. Отже, легеня ціла! Кровотеча мала іншу причину. Толя знову ввімкнув відсмоктувач і звільнив порожнину від розчину, дещо забарвленого кров’ю. Вони побачили чисту, відмиту легеню. Але відразу ж її почало заливати кров’ю. Юшило десь зверху, з внутрішньої поверхні грудної стінки. Усе-таки міжреберна артерія! Її не вдалося б побачити при всьому бажанні, хіба встромити голову в ту діру, де щойно була рука. Зовсім недоречно згадався молдованин з відомого анекдоту, який не їв консервованих помідорів, бо голова не пролазила в банку. Та підстав для жартів не було. Андрій ладен був перетворитися хоч на чукчу, аби лише зупинити цю кровотечу! Він занурив руку в грудну порожнину і, намацавши місце перелому сусіднього ребра, спробував затиснути пальцем місце, де мала проходити артерія. Ніякого результату. Десь зверху лило й далі. Андрій знайшов наступне ребро. Воно так само виявилося поламаним — добре він постарався. Цього разу допомогло. Юшити відразу перестало. Він так і застиг у нерішучості з пальцем на пошкодженій судині.
Годинник на стіні, як не дивно, показував, що минуло вже півгодини. А здавалося, операція триває не більше десяти хвилин! Ну де ж той торакальний? Коли не бачиш місця кровотечі, зупинити її важко. Доведеться прошивати наосліп. Не розтинати ж іще в одному місці!
Нарешті в передопераційній грюкнули двері, почулися кроки. До операційної всунулася фізіономія в масці. Та Андрій одразу впізнав старого Рекуляка з торакального відділу обласної лікарні. Кілька разів він із ним стикався, коли той приїжджав до райлікарні на виклики.
— Я вас вітаю! — сказав він, мружачись. — Не бачу, хто там оперує?
— Мартинюк, — відповів Андрій, — добрий вечір!
— А-а-а… Андрій? Васильович, якщо не помиляюся?
Той тільки кивнув головою.
— Ну і що ти там оперуєш? Бачу, вже й торакотомію зробив… І що ти там тримаєш?
— Міжреберну артерію….
— Тьху… Я думав, легеневу… То що, можна їхати назад?
— Ні!!! — мало не заволав Андрій. — Іване Павловичу, ви що?! Помийтеся, будь ласка, не даремно ж ми вас кликали!
— О, маєш… Такий спец і не можеш міжреберну артерію прошити? Ну, добре. Давайте якийсь костюм…
Рекуляк упорався швидко — хвилин за десять. Кровотечу нарешті було надійно зупинено, плевральну порожнину промито. І, викинувши рамку ранорозширювача, той уже зв’язував лавсаном ребра, відпускаючи чорні жарти про те, які богатирі в районних лікарнях роблять непрямий масаж серця.