дзвеніння, дзизкіт, співи, скрегіт,
І одкривається екран ясного неба.
Це вечір тихий,
це в Донбасі ллють чавун.
Вечірнє сонце,
як вогненне горно,
Горить
і шлаком заливає шлунок,
З захмарних форм,
струмить у яму чорну.
Чавун просвічує крізь хмари—
Це вогонь.
Товаришів вогонь
— всесвітове багаття,
Його в прозорі пальців
трудових долонь
Щовечора
з усього світу
бачить наше браття.
Пливуть плоти
блакитним Доном неба,
синьою Волгою
і голубим Дніпром.
Лісів глицевих
вирубані ребра
Пливуть на південь,
сплетені
плотом.
Шабаш!
Як пахне тепле дерево!
Горять під казаном
тріски.
Товариш в руки
дерево бере
І розглядає,
як воно росло,
Як буде плисти
і гойдатися плотом,
Смолу, що заслезилася як скло,
Вкидає знову
у жар під казаном.
І над усе ліса,
над домнами ліса,
Ліса над цехами,
над нафтою ліса,
Увесь Союз — в лісах.
Ми ріжем ліс,
Але ростуть ліса
З лісів,
як сонце з сліз соснових,
із хмари пилу, свіже як пасат
Встає лице великої будови.
Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.
Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди — тюрка, залізничного стрілочника.
Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці — чи хліб) з медом.
— Можете йти просто на лиман, — сказав Ваньо Дорошенко. — Десять верстов, по путі дві чи три кочівки — кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.
У крамниці мисливської спілки голова — балашівський робітник — видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.
Сам, один із секретарем, він об'їхав далекі аули і кивом, моргом, плювом і цмоком загітував лезгінів бити нечисте м’ясо, сиріч вепра, щоб здати в союз.
З свого боку лезгіни мигом, мружем, ляском, чвирком і свистом дали згоду допомагати робітничому харчуванню, і через три дні приставили горяними стежками вепра-одинця на чотирнадцять пудів. Ніхто з них, звичайно, не торкнувся пальцем нечистого м’яса, бо на те є в Азербайджані, як і в Даґестані, спеціяльні остагаки з зазубнем тягти вепра, складати його на гарбу-біду з величезними двома колесами і вивалювати в оселі Девічі на потребу урусам, що їдять нечисте м’ясо.
Стимулюючи це, сяяв голова — робітник з Балашову — і видавав лезгінам порох і круглі кулі.
— Бував я і в Даґестані,— сказав він до мене. — Там не дуже-то рекомендується видавати горянам круглі кулі. Але в нас — бачиш я їздив сам за вісімдесят кілометрів у гори і поїду ще, у нас горяни поважають робочого чоловіка, хоч би він був і урус.
Вислухавши це, я зібрався і пішов солончаковим степом на лиман Девічі.
Ви виходите в степ, перейшовши запасну путь і знайшовши на обрієві чорну цятку. Ота чорна цятка і є перша кочівка-кутан — вона стоїть на перевалі, і з того пагорбу видко вже буде берег лиману і мисливську хане. Степ рівний і жовтий. Де-не-де рідкі бур’яни. Дорога раптом підходить до розколини — в ній жовта, швидка, каламутна стрибає річка — колись снігова, тепер гірка, солона, промчавши солончаками.
Нічого нема, але все повно загадкової потаємної снаги, як завжди вперше буваючи в якій містині. З оцих рідких бур’янів може схопитися заєць, або, сюрчачи як срібний свисток крилами, може замерехтіти срібними ж крилами пара хохітов, веселий крижень може злетіти з цієї неважної калюжі і, може, за невеликим, ген, пагорбом ходять дудаки і важко здіймуться на крило.