Юрій ЗАБЄЛЛО
ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ
Старт
Починаю цей щоденник, не покладаючи надії, що його зможе прочитати хоч будь-хто. Просто в голові у мене надто багато думок, а поділитися немає з ким.
Що сталося - досі не знаю. Я був у бібліотеці, - кінчав монтаж останнього автобіба, - коли раптом пролунав голос професора:
- Увага! Екстрений старт, екстрений старт! Команді негайно зайняти місця!
З усієї команди на борту “Ластівки” був тільки я, та в кают-компанії гралися діти: професор заздалегідь привчав їх до обстановки майбутньої подорожі. Останнім часом він не раз влаштовував репетиції: вмикав старт-автомат і з хронометром у руках стежив, скільки часу потрібно дітям, щоб зайняти місця в польотних кріслах. Мимохіть доводилося кидати роботу й мені - професор вимагав педантичного виконання всіх його наказів.
Цього разу я навіть зрадів пагоді перепочити - давалася взнаки перенапруга останніх передстартових днів. Солодко випроставши плечі, я сів у крісло поруч автобіба. Захисних пасків я не застебнув, хоч знав, що професор прочитає мені довжелезну нотацію, якщо помітить.
І раптом на мене навалився неймовірний тягар; щось шпурнуло мене на спинку крісла, придавило груди й живіт - ні зойкнути, ні зітхнути. А потім все довкола розпливлося в рожевому тумані.
Опам’ятався я з відчуттям дивної легкості в усьому тілі. Я повільно плив у повітрі вздовж м’якої обшивки стін бібліотеки. В голові дзвеніло, перед очима мерехтіли кольорові плями.
“Що трапилось? - міркував я гарячково. - Невже “Ластівка” стартувала і мчить кудись у безвість?!”
Так, сила тяжіння зникла: по всій бібліотеці сновигали речі, яким за звичайних умов личило б спокійно лежати там, де їх покладено: аркуші паперу й олівці, монтажні дроти й шурупи, мій шарф і електричний паяльник, якого я, на щастя, сьогодні не вмикав.
Рятуючись од викрутки, яка намірилася клюнути мене в лоба, я відштовхнувся рукою від стіни - й одразу все пішло шкереберть. Крісло, яке висіло наді мною, опинилося далеко внизу, потім збоку, потім знову над головою. Я закрутився млинком і вже не міг визначити, де верх, а де низ. До шкіряних петель, припасованих на обшивці, дотягтися не вдавалося.
На мить мені стало моторошно: адже так можна обертатися вічно! Але зразу ж я згадав інструктаж професора: у світі невагомості можна зрушити з місця, коли кинеш у протилежний бік щось важке.
В моїх кишенях не було нічого, вартого уваги. А втім, стривай - запальничка! Розмахнувшись щосили, я шпурнув її собі за спину, але, мабуть, невдало: коли досі я крутився довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.
Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:
“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”
З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.
“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” - ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.
На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі - і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.
Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.
Зачепившись ногою за петлю, я дотягся до Мартіна, підштовхнув його в бік найближчого крісла:
- Лети!
В тому кріслі лежав маленький Джек. Його блакитні оченята з цікавістю стежили за нашими маніпуляціями. І раптом, коли Мартін уже наближався до крісла, малий вигукнув: “Я теж хочу так!”, вислизнув з-під захисного паска і помчав йому назустріч. Мартін перехопив його; вони вдвох помчали до стелі, відштовхнулися від неї і обрушилися на мене. Я схопив Мартіна за ногу, Джек - мене за плече, і ми всі троє крутонули млинка в повітрі, аж доки нас не віднесло до стіни, де ми змогли схопитися за петлі. Сміялися всі - і глядачі, і ми.