Ех, як хочеться Маруірі туди, до них! О, чому вона народилася в палаці Володаря!
Далі, далі! Берег океану. Скелі й високі пінясті хвилі! Б’є прибій. Хитаються на хвилях кораблі, гордо біліють вітрила.
А там, поза городом Золотих Воріт, вздовж берега простяглася широка пустеля. Маруіра бачить її згори. Там теж є люди. Вони метушаться на плантаціях, щось
роблять.
По вузеньких каналах тече вода. Звідки? Адже тут нема ріки. Ага, воду добувають з глибоких колодязів. Високі журавлі схиляють довгі шиї з важенними дерев’яними відрами до води, яка ледь-ледь поблискує сірим кружальцем унизу, повертаються назад, виносячи в дзьобах дорогоцінну вологу.
Як механізми, згинаються й розгинаються біля колодязів раби. Вони блищать від поту, що рясно вкриває тіло. Напружені в нелюдському зусиллі м’язи, спотворені від муки лиця.
Маруіра жахається. Чому так мучаться люди? За віщо? Невже нема у Володаря механічних помічників? Паморочиться голова в дівчини. Вона бачить жахливі картини мовби крізь туман.
Повільно посувається далі й далі над зловісним простором пустелі. Без дум, без розуміння, з одним лише відчуттям тупого болю й незбагненності…
Перед зором її виникає могутня білошкіра постать. Темно-золоті кучері впали на змучене прекрасне обличчя. Прямо в душу Маруірі поглянули великі, пронизливі блакитні очі.
Вона здригнулася. Тихо скрикнула від несподіванки. Що таке? Чому так схвилював її білий раб?
РАБ
Інколи Вайвасваті здавалося, що він бачить страшний сон.
Не було нічого! Ні чорних кораблів, ні жорстоких вояків, ні острова Рута, ні палаючої пустелі. Це йому сниться… І безмежна камениста площина, і вузенькі канали, і журавлі над глибокими колодязями, і сотні рабів, які добувають воду з-під землі, щоб поливати неосяжні плантації.
Вдень і вночі скрипить гігантське било журавля, німіють руки від натуги, палить вогнем спину, широко розкритий рот хапає розпечене повітря… Так, так! Цього нема! Ще трохи, ще небагато — і він прокинеться, і все зникне… Знову буде біля нього ласкава Анура, мовчазний батько, глухий грім прибою, який гупає в скелю біля їхнього житла…
Ні, Вайвасвата не прокидався. Минали дні. Минали ночі. І хлопець з жахом збагнув, що щасливе юнацьке життя щезло, випарувалося, як біла хмаринка в гарячому літньому небі.
Велетень воєвода дотримав слова. Він оддав Вайвасвату господарям маїсових плантацій, які постачали зерном город Золотих Воріт. Сотні рабів з різних країв — білих, чорних, жовтих — щоранку виходили з кам’яних в’язниць під наглядом чорних вояків і простували до колодязів. їх приковували до цямрини товстими ланцюгами. Від колодязя неможливо відступити й на два кроки. Важенну баддю треба було заглибити на півсотні ліктів униз, зачерпнути води і потім витягти назад. Ні зупинитись, ні передихнути, ні випустити з рук било. Вгорі, біля журавля, був хитрий механізм, який загрожував смертю тому рабу, що кидав баддю напризволяще
Вона піднімалась угору, вдаряла важіль, згори падав камінь і розчавлював неслухняного.
Вайвасвата знав про це. Він бачив кілька таких випадків. На ного очах не витримували нелюдської напруги молоді раби, випускали з рук било і, заплющивши очі, покірно ждали неминучого…
Розчавлені криваві трупи розкладали перед кам’яницею, щоб раби увечері, йдучи на нічліг, бачили, до чого призводить неслухняність. Після такого видовища Вайвасвата не спав до світанку, жахливі примари витали перед його очима, тіло тіпала лихоманка.
А на світанку знову треба було йти до праці. Наглядачі лаючись роздавали рабам маїсові коржі й по мисочці густої теплої бурди. А потім вели їх до колодязів. Вайвасвату рятувала його величезна сила. В перший день він досить легко закінчив свою роботу, але потім всю ніч плакав нишком од пекучого болю, якого завдавали обдерті долоні.
Порятував його старий раб Соат, який лежав поряд з юнаком. Він почув стогін Вайвасвати, зрозумів його біду. Діставши з-під узголів’я пук зелених маїсових кіс, Соат приклав їх до ран, замотавши ганчіркою. Біль потроху вщухав. Вайвасвата з вдячністю усміхнувся старому. А той, жалісно дивлячись на нового раба, шепотів:
— Бідна дитино! Чого тебе доля занесла сюди? Пропадеш нізащо!
Вайвасвата мовчав, бо не знав, що відповісти. Занадто страшним, несподіваним було все, що сталося.