Схилившись над потоком, він заглянув у дзеркальну воду і злякався. Для кого він так готується? Донька Чорного Володаря обіцяла прийти. Обіцяла… Кому? Нікчемному, безправному рабу. Щоб вчити його. Що це? Глузування? їй сумно, їй хочеться розваги! От вона й вибрала його потішитись. А потім прийде сюди разом з вояками… І накаже схопити його! Яка ганьба!
Вайвасвата кинувся до свого притулка, хотів зірвати з себе туніку. Потім отямився. Охопивши долонями обличчя, сів на свою нужденну постіль, тяжко задумався. Не може бути! Така зрада неможлива від таких ясних очей! Що з того, що вона донька Володаря? Адже врятувала вона його від смерті, від тяжкого поневіряння!
Вайвасвата схопився з постелі, вийшов надвір. Смеркало. Чорним громаддям нависав палац Володаря над садом. У небі мерехтіли перші зірки. Багровим кружалом над далекими горами сходив місяць. З міста долинали протяжні крики, пісні.
Зашелестіли кущі. Вайвасвата кинувся, причаївся біля своєї хатини.
— Хто там?
— Я, Вайвасвато…
Ось вона, Маруіра. Гнучка, як ящірка. В темному плащі. Очі сяють таємничим вогнем, тривожний подих злітає з вуст.
— Ходімо в притулок.
— Господине, навіщо?
— Ходімо…
Він вже не заперечує. Відчиняє двері, впускає казкову гостю. Підпирає двері важкою мотикою. Хутко завішує маленьке віконце плащем. Потім розгрібає попіл у пічурці, роздуває жарину. Спалахує смолиста трісочка. Вайвасвата запалює світильник. Жовтавий вогник освітлює Маруіру. Вона оглядає тісне житло, слабо всміхається.
— Мені подобається тут, Вайвасвато…
— Жартуєш, господине?
— Ні, не жартую.
— Господине, я думав, ти не прийдеш… Я думав, ти глузувала.
— Я знала, що ти так думаєш.
— Чому ж тоді…
— Вайвасвато, почнемо навчання.
— То ти справді?
— Вайвасвато, я принесла папірус для вивчення знаків письма.
— Господине, я боюся за тебе. Кинуться, дізнаються, що тебе нема. Буде лихо…
— Ти боїшся за себе?
— Ні, — спалахнув Вайвасвата. — За себе — ні! Але ти…
— Тоді все гаразд! За мене не бійся. Я знатиму, коли хтось захоче мене бачити.
— Як, господине?
Не питай. Згодом будеш знати багато. Почнемо…
Вайвасвата замовкає. Почуття довір’я й ніжності заливає серце юнака. Хай що буде! Йому радісно, йому приємно. Дивитися в гарне обличчя, слухати співучий голос, любий голос… Чого ще треба?
— Де можна сісти, Вайвасвато?
Юнак кинувся до постелі, згорнув її, підсунув до Маруіри.
— Якщо господиня дозволить… У мене більш нічого нема…
— Мені буде добре, Вайвасвато.
Маруіра сіла на постіль, дістала з-під плаща згорнутий в трубку папірус. Розгорнула. Вайвасвата, тамуючи хвилювання, дивився на її поважні рухи. На листку з’явилися чорні знаки. Маруіра показала на перший.
— Що бачиш, Вайвасвато?
— Схоже… на рибу, — несміливо прошепотів юнак, присівши навпочіпки біля дівчини.
— Риба і є, — сказала Маруіра. — Отже, це й значить «риба».
— Так просто? — здивувався Вайвасвата.
— Не просто, — похитала головою дівчина. — Дивися далі. Що бачиш?
— Риб’яча голова…
Маруіра тоненько засміялася. Вона так розвеселилася, що навіть сльози виступили на очах. Вайвасвата винувато дивився на неї.
— Хіба не так, господине?
— Ой, Вайвасвато… як ти розсмішив мене… Риб’яча голова. Ха-ха-ха… А. це? Це що таке?
— Риб’ячий хвіст…
Маруіра засміялася ще дужче. Юнак зовсім розгубився.
— Так схоже ж, господине!
— Ні, ні, я нічого… Я тобі все поясню, Вайвасвато. Справді, це голова, а це хвіст. Але читається воно не так…
— А як же, господине?
— Ось так. Голова — означає першу частину слова «риба». Як ми тоді читаємо?
— «Ри»? — несміливо запитав Вайвасвата.
— Хвалю, — засяяла Маруіра. — Ти кмітливий учень. А як же буде хвіст риби… ну-ну, я не сміюся! Це означає другу половину слова…
«Ба», — сказав Вайвасвата.
— Чудово, — похвалила Маруіра. — Коли так навчатимешся, то за два місяці читатимеш рукописи…
— Я збагнув, господине… Малюються не всі предмети, а лише деякі… Розділяються на частки… З тих часток складаються інші слова…
— Не так просто, Вайвасвато. Дещо так, а багато чого не так… Ось дивись. Що бачиш?