— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.
— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо… Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з’явилися вімана…
— Летючі човни?
— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю…
— Вони не зачепили тебе?
— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. «Не бійся, син Атлантіса, — сказав голос. — Посланці Швета-Двипа не зроблять злого».
— Швета-Двипа, — прошепотів Вайвасвата. — Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?
— А є, — зітхнув Лаота. — Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди… Тоді не буде рабів…
— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?
— Не знаю, — жалісно сказав старий раб. — Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти…
— Це правда…
— Ото ж бо… Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа… По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.
— Тихо, — прошепотів він. — Почують — кінець… Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір’ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір’ястий Змій…
Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.
— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?
— То знак Чорного Володаря, — пошепки відповів Лаота.
— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю…
— Кільце? Покажи…
— Ось воно…
Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:
— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?
— Знаю.
— Чому ж залишаєшся тут?
— Не пора ще…
Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.
Вайвасвата смикнув його за туніку.
— Ти забув розповісти про Пір’ястого Змія…
— Так, так, — пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море. — Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.
— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:
«Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?»
«Не набридне ніколи, — клекотів Лебідь. — Нема яснішої радості, ніж радість польоту».
«Дуже дивно, — сказав Змій. — Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?»
«Залюбки, — радо відповів Лебідь. — То друга радість вільних птахів — допомагати іншим».
Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: «Лети».
Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів.
«Щоб силу мати для польоту в небо, — сказала мати, — треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу».
Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно:
«Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?»
«Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром, — зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами. — Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі».