Лебідь, розтерзаний, сказав:
«Підступний Змію, ти не вб’єш мене, бо я безсмертний. Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець».
Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника.
— Тихо, — стримав його Вайвасвата. — Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком?
— Ет, — пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття. — Байдуже… Що з мене взяти?
— Лаото, — спитав згодом Вайвасвата. — Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь?
— Ха, — насмішкувато озвався старий раб. — Знайшов Лебедя… Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі…
Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер.
Ставало жарко. Вайвасвата скинув плащ, підійшов до борта корабля, вдихав морське вологе повітря. Груди роздималися від болісного бажання волі й дії. О боги! Коли, коли наступить жадана мить?
А ніжний подих вітру приніс ледве чутну відповідь:
— Пташеня, зростившії крила, до сонця підноситься. Так, так, ще не готові крила! Ще мало знає Вайвасвата. Терпіти, пізнавати й мужніти треба…
— Вайвасвато, — раптом покликав його Лаота. Юнак оглянувся.
— Чого тобі?
— Присядь знову до мене…
Вайвасвата ліг біля старого раба. Той важко дихав, товсті губи його тремтіли, на віях виступили сльози.
— Що з тобою, Лаото?
— Зажди, Вайвасвато… Я поясню… Я мріяв, розумієш… І так піднісся в тій мрії своїй, що боляче було відкинути її. Я мріяв, що зненацька став вільний… Що йду по дорозі куди хочу… Зупиняюсь де хочу. Розумієш, де хочу. І ніхто не прикує ланцюгом, ніхто не примусить до осоружної роботи, не обізве смердючим рабом! Боги, я готовий вмерти у рівчаку, аби лише на волі! Хоч перед смертю, на старості…
— Лаото… Як же ти…
— Вайвасвато… Скажи, мій синку… Ти правду мовив, що не хочеш скористатися нині своїм кільцем?
— Правду. А ти хотів би? Ти мріяв про…
— Тихо, Вайвасвато… Говори пошепки… До смерті й після смерті, всю вічність я дякував би тобі…
— Чому раніше не сказав, Лаото? — тривожно-розгублено спитав юнак. — Я з радістю! Бери! Отак. Та заховай… Тільки як же ти?
Лаота, закутавшись у лахміття, беззвучно ридав. Сухі, жилаві руки його тремтіли. Вайвасвата не знав, що й діяти. Та ось старий раб отямився від потрясіння, підвівся знову. Очі його пломеніли дитячою радістю. Погляд був занурений у незримий світ. Він бачив свою мрію, відчував свободу, оплакану, вимучену таким нелюдським, таким нескінченним стражданням.
— Синку, — шепотів Лаота. — Хай Велика Доля принесе тобі найкращі свої дари. Благословення всіх матерів земного круга хай буде з тобою…
— Лаото, не треба, — розгублено сказав юнак. — Я ж по щирості. Не треба. Я лише хочу знати… Може, ще чим-небудь допомогти?
— Більше нічого, — прошепотів Лаота. — Вночі — у воду. Я плаваю, як риба. Ми будемо пропливати мимо невеликих островів. Я доберусь. У мене є сухий свинячий міхур. Надму. Втомлюсь — підтримає. А кинуться вранці — скажи, що, мабуть, упав у воду, втонув. Повірять! Кому жаль старого пса? Вайвасвато, годі! Я хочу помовчати. Бо серце не витримає!
Минав день. Майоріли на обрії скелясті острови. Декілька разів до притулку Маруіри приходив Чорний Володар. Вона не виходила назовні, не відзивалася.
Із заходу купчилися хмари. Швидко котилася ніч. Хвилі люто розбивалися об корабель, бризки досягали палуби.
Вайвасвата з тривогою дивився па чорне небо, хитав головою.
— Лаото! Небезпечно пливти…
— Синку, — щасливо шепотів старий раб. — Що мені небезпека? Вдихнути волі! Го-го! Хай мене хвиля об скелі розтрощить, аби на волі!
Темрява вкрила кораблі. Лише грозові примарні вогні горіли над бурхливими стихіями. Вояки поховалися в затишках. Береги розтанули в мороці.
— Пора, — видихнув Лаота. — Благословляю тебе, мій друже, мій сину…
— Зажди, — вхопив старого за руку Вайвасвата. — Одне прохання…
— Кажи…
— Ти де будеш?
— Не знаю. Хіба знає птах, де зупиниться. Перед смертю хочу пройти весь Атлантіс. Хочу бачити людей, хочу дихати волею, хочу розповідати дітям казки, хочу сіяти маїс, хочу збирати плоди в садах!