— Що так?
— Ми прийдемо самі. Ти — мій рятівник! Ти станеш вільним. І може…
— Що? — понуро запитав Вайвасвата. — Вірно служити Ранатаці?
— Ні, —гаряче сказала Маруіра, зазираючи в очі Вайвасваті. — Невже ти не можеш збагнути? Треба терпіти. Адже ми не забули, що Ранатака готує похід. Ти знаєш — куди. Доля всього земного круга вирішується, а ми помандруємо світ за очі. Я знаю, я відчуваю, ти можеш багато зробити для рятунку.
— Якого рятунку, Маруіро?
— Рятунку Атлантіса… Я допоможу тобі.
Вайвасвата довго мовчав, думав, сумнівався. І серед тиші легко, ніби подих степового леготу, почулися тривожні слова:
— Вогняні квіти не бояться ні холоду, ні негоди. У гуркоті битви стверджують мужність воїни!
Вайвасвата радісно стрепенувся. Знову той лагідний, заспокійливий голос друга. Щезли сумніви, лунко забилося серце.
— Маруіро, ти правду сказала. Ми повернемось.
— Ти збагнув, соколе мій?
— Так. Тільки як ми доберемось? Кораблі проходять осторонь. Наші рибалки бояться виходити далеко в море… Ждати, коли хтось навідається з Рути?..
— А Володар? — сказала Маруіра. — Він забере нас звідси.
— Як він дізнається? — знизав плечима Вайвасвата. — Він же не всевидючий.
Маруіра скрикнула радісно.
— О боги! Ти сказав — всевидючий! У нас же є…
— Що?
— Всевидюче Око!
— Ти жартуєш, Маруіро?
— Ні! Де мій плащ?
— Тут, біля мене…
— Дай сюди…
Вайвасвата намацав темний згорток, подав дівчині. Вона розгорнула його, щось здобула.
— Є, — сказала Маруіра. — Аби лиш не зіпсувалось…
— Так ти не жартуєш? — здивувався Вайвасвата, — Всевидюче Око! Це ж казка!
— А вімана хіба не казка для простих людей? — весело запитала Маруіра. — Нахилися сюди… Дивись..
Вайвасвата побачив фіолетовий блиск кристала, недовірливо промовив:
— Оцей камінь?
— Так. Це дарунок Ранатаки. Цим каменем я врятувала тебе, Вайвасвато…
— Не розумію…
— Я побачила тебе вперше у Всевидючому Оці. А потім… Ну все інше ти знаєш. Глянь… Ось я піднімаюсь у небо…
В кристалі замерехтіли зірки, з’явився білий овал острова, темно-синій простір неба.
— Бачу, — вражено скрикнув Вайвасвата. — Далі, далі!
— Я не знаю куди. — непевно мовила дівчина. — Де город Золотих Воріт?
Вайвасвата замислився, поглянув на небо.
— Ми пливли на захід сонця, потім назад. Десь на сході, Маруіро… Прямуй на схід…
— А де схід, Вайвасвато?
— Глянь, он ясна зоря над океаном. То Шукра. Там схід… Скоро світанок. Стане видніше…
Маруіра знову схилилася над кристалом. Помчала думкою над океаном. З’явилися на далекому обрії рожеві промені, потім викотився сліпучий диск сонця.
— Ех, якби так можна було самому! — захоплено мовив Вайвасвата, обнімаючи дівчину. — Мов птах! Ніхто й ніщо не втримало б нас. Полетіли б ми з тобою над світом…
— Я вірю в це, Вайвасвато… Дивись, он гори…
— Бачу… А тепер — будівлі… Город… Город Золотих Воріт… А там — ген унизу — палац…
Маруіра метнула свідомість до золотистої бані. Проникла крізь покрівлю. Замайоріли знайомі переходи. Ось і зала батька. Висока чорна постать стоїть біля вікна, понура й непорушна.
— Він, — прошепотів Вайвасвата. — Але як же ти його повідомиш? Він не побачить тебе…
— У нього є Всевидюче Око. Аби лиш відчув. Тихо. Я спробую…
Дівчина зосередилась. Вайвасвата завмер, дивився на зловісну постать Ранатаки. На темному обличчі Володаря відбилось якесь занепокоєння. Він оглянувся, прислухався. Мить стояв, заплющивши очі. Потім рішуче кинувся до свого столу, розкрив чорний ящичок, такий самий, як і в Маруіри. Очі Володаря наблизились, заглянули прямо в кристал Всевидючого Ока.
— Маруіра, — пролунав голос. — Ти жива?
— Жива, Володарю!
— Хто врятувався? Ган з тобою?
— Ні, він загинув! Мене врятував Вайвасвата, — гаряче сказала дівчина. — Більше нікого нема…
— Де ви? — тривожно запитав Ранатака.
— На північ від Рути. Маленький острів Лопала. Якби не Вайвасвата, я б загинула…
— Я висилаю великі вімана, — обірвав її батько. — Чекайте. Сьогодні знайдемо вас…
Чорний Володар зачинив скриньку. Фіолетовий кристал потьмянів. Зображення зникло. Маруіра втомлено відхилилася до скелі, заховала Всевидюче Око.
Вайвасвата понуро мовчав.
— Мій коханий, — прошепотіла Маруіра. — Ти збентежений? Я розумію… Знову палац, знову чаклуни й жерці, знову криваві жертви… Та нам треба вернутися…
— Хіба що для того, щоб діяти! — рішуче скрикнув Вайвасвата. — Досить мовчазної покори! Дух мій вимагає дії!