— Ти мовиш про Швета-Двипа? — озвався схвильовано Вайвасвата. — Вже два роки я чую про неї…
— Тихо, — прошепотів Нгала. — Тихо, Вайвасвато. Ні слова більше. Тут не люблять цієї назви. Коли тобі судилося знати більше — знання прийде до тебе. Не хапай передчасно. А тепер відкрий вуха свої. Ти хотів знати про силу, що діє у вімана, в саморушійних кораблях, у бойових агніта. То слухай…
Ту таємницю нам відкривають рослини. З майже невидимого зернятка виростає велетенське дерево, сягає верхів’ям хмар. Ти збагнув, Вайвасвато? Зернятко випускає з себе коріння, пагони, листя й тягне, тягне для себе силу землі й сонця. Дивна, глибока таємниця. І наші древні вчителі розгадали її. Вони виявили, що можна одразу зібрати ту силу, яка вирощує дерево за багато років…
— Але як, Нгало?
— Всього не можу сказати. То таємниця жерців. Але трохи поясню. Все живе й неживе — люди, зерна, дерева, тварини — оточені холодним полум’ям. Зосередженим поглядом можна бачити те полум’я. Силу полум’я, закладеного в зерні, перетворюють у вімана на грозову силу, таку, як в блискавиці. Ту грозову силу по трубах посилають від головного ящика в потрібному напрямі — вниз, або вгору, або вбік. Якщо вниз — вімана піднімається в повітря, якщо вбік — летить. Так само кораблі. Для летючих човнів вімана було створено дуже легкий сплав, що вагою дорівнює майже пухові. Ти пробував вімана на вагу, Вайвасвато? Їх треба прив’язувати, щоб вітер не підхопив їх в небо. Дивні відкриття, величні знання. Та куди приклали їх атланти? До чого? Горе нам, горе! Істина відвернулась од нас!
— Де ж дорога до істини, Нгало? — запитав Вайвасвата. — Ти багато знаєш. Чому не скажеш?
Нгала тяжко зітхнув.
— Якби я знав… Якби знав… Сумніви й неміч тіла, страх і вічна покора виссали з мене мужність, з’їли мою силу. Тобі, тобі належить шукати, Вайвасвато. Ти питаєш, де дорога? Ти питаєш, де мета? Як вказати тобі, коли ти не прагнутимеш вперед? Іди, шукай… А ще скажу — навіть найвище знання схиляється перед серцем…
— Перед серцем, Нгало?
— Перед любов’ю, Вайвасвато. Хто вміє любити, той знайде вірну дорогу. Знайде…
Старий учитель загорнувся в накидку, зіщулився, прихилившись до стіни, завмер непорушно. Не можна було розібрати, чи він дивиться в небо, чи спить.
— Нгало… Я слухаю далі…
— Досить, — прошепотів учитель. — Я втомився… Іди, Вайвасвато. І пам’ятай — обережність. Довгі вуха… всевидючі очі… Тут не люблять чистого серця… Іди, Вайвасвато, і приходь завтра. Я розкажу тобі про скам’янілих велетнів, що жили в далекому минулому…
Вайвасвата підвівся, поклонився вчителеві. М’яко ступаючи, спустився спіральними східцями вниз. Зайшов до приміщення, де спали вояки після вартування. В ніс ударив сморід немитих тіл. В зеленому промені грозової трубки заворушився десятник охорони, хрипко спитав:
— Що накаже господар?
— Варту зміниш без мене. Я йду у справі.
— Слухаю, господарю.
Вайвасвата вийшов на чисте повітря. Сторожко оглянувшись, попрямував до саду.
ТРИВОГА
В густому саду — чорні тіні. Шелестять лапатим листям пальми. Гудуть тривожно пахучі кедри. Здається, що за стовбурами причаїлися ворожі постаті. Стежать, вичікують, приглядаються.
Вайвасвата йде сторожко, обережно, як лісовий звір. Навіть гілка не хрусне під його ногами. Ось умовлене місце. Віковічний дуб з товстезним гіллям, опущеним аж до землі. Зеленкувате проміння місяця сипле на темне листя срібні краплі, тче чародійну тканину. Тривожно, моторошно, трепетно…
Вайвасвата ступає під густе гілля, згинається. Пробирається до стовбура. Гарячі руки обвивають його шию, полум’яні вуста цілують його щоки, очі, кучеряву юнацьку борідку.
Він обнімає кохану, мовчить, прислухаючись до пульсу молодого жіночого тіла, до стукоту її серця. Вона підводить, обличчя вгору, і йому звижається в її оці блискуча іскра. Плаче Маруіра чи йому здалося?
— Що тобі, чайко моя?
— Тривожно. Серце віщує біду. Я не можу так. Вічні страхи, вічні терзання… І потім… Вайвасвато… У нас буде дитя…
— Правда?
— Я відчула його під серцем. Я щаслива, мужу мій…
— Маруіро! Дякую за дарунок неба! Але ж, крім радості, це й…
— Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти.
— Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені?
— Не знаю… Не вірю в це… Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду… Нічого не треба! Ти, я і дитя… І небо над нами… Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння…