— Дивні слова, — пробурмотів Вайвасвата. — Цікаві й мудрі… Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в’язнем? Кожен прагне вирватися з неволі…
— О нерозумність! — склав сухі руки перед собою в’язень. — Хто може втримати нас у неволі? Ми самі собі наглядачі й власна в’язниця. Не стіни тримають нас у полоні, а несвідомий дух і незнання…
Кого нагадує йому старий в’язень? Хто ще так спокійно сприймав фатальну долю? Соат… Далекий ніжний друг. Знову ти подаєш свій голос з небуття через іншу подобу.
Задзвеніли вгорі ключі. Заскреготіли двері. В жовтому прямокутнику з’явилися наглядачі. Вони вштовхнули до в’язниці тонку жіночу постать. Вона стогнала, чіплялась за ноги своїх катів, плакала:
— Змилуйтесь!.. Не треба… Я ні в чому не винна… Змилуйтесь!..
— Одчепись! Геть! — кричав наглядач, штовхаючи її ногами.
Старий в’язень кинувся до дверей, впав на коліна, схопив наглядача за руку, скрикнув:
— О, не треба бити нещасну жінку, брате! Вона — то ж ти, любий мій брате! А ти — це ж я! Невже не відчуваєш, як болить її тіло, її серце? О ніжний мій, нещасний брате, хто так огрубив тебе?
— Геть, безумний! — з острахом вигукнув наглядач, вириваючись. Він вискочив з в’язниці. Гримнули двері. Забрязкотів замок. Все стихло. Лише чути було схлипування жінки. Старий в’язень підвів її, допоміг зійти вниз, поклав у ніші. Вайвасвата чув, як він шепотів:
— Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша… Засни… Вспокійся. Не треба плакати…
Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості…
Старий в’язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав:
— Страждає, нерозумна… Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!..
Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками.
— Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв’язує все…
— Не можу збагнути, — вперто мовив Вайвасвата. — Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих… Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе…
— Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох… Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за
старим в’язнем до ніші. Приліг на солом’яній підстилці. В’язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав:
— У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене…
ГІРЛЯНДА СЕРЦЯ
— Мій любий брате… Ти згадуєш свої дитячі дні? Коли ще люди не передали тобі своїх звичаїв і думок, коли ти ще не сформував себе, як воїна чи рибалку, жерця чи моряка… Коли ти не дивився на себе, як на Щось окреме від світу… Ти пригадуєш?
— Пам’ятаю, — сумно озвався Вайвасвата. — Я бігав До моря… Ми жили тоді над морем… І я дивився на хвилі, слухав пісню прибою. Заплющував очі… І мені здавалося, що я в тій пісні… Дивився вечорами на зірки… І здавалося мені, що зірки в мені, що я обнімаю їх своїм серцем, пливу в небі… і забуваю про тіло, про час…
— Так, так, брате, — радо підхопив старий в’язень. — Ти добре сказав. Тоді збагнеш, про що я буду мовити. В дитинстві ми ще не створили в’язниці для духа. Вона лиш будується, мурується кожним словом, кожною звичкою. Ми ставимо перші стовпи для стін. І розум наш крізь діри в стіні, крізь відкриту стелю споглядає проблиски світу. А потім — день за днем, рік за роком закриваються всі отвори, глухі стіни одділяють нас від єдиного моря життя… Залишаються лише вікна, двері… Очі, вуха, ніс… Добре ще, коли ті вікна прозорі, коли господар хатини виглядає через них. А в багатьох людей ті вікна запилені й запльовані, а то й зовсім затулені… Еге, я не вигадую… І ти, мій брате, не заперечиш мені!..
Я теж виростав, як всі. Щоденна праця на нужденному полі, турбота про їжу, про вбрання й житло відбирала все, все. Не було коли думати, мріяти, шукати чогось іншого. Пішли діти, їх було багато. Я приходив з поля знесилений, розбитий. Падав на постіль і засинав… Навіть снів не бачив. Інколи марилося мені дитинство, мерехтіли зірки на ясно-блакитному небі, дивні люди з веселими лицями, з крилами полум’яними… А потім усе забувалося…