— Вже давно можна було знайти ворогів. Чи не навмисне хтось водить вімана в зворотний бік?
Вайвасвата промовчав. Але тримався на сторона. Він знав, що в грізний час від Руали і його товаришів можна чекати удару. Вони боялися гніву Ранатаки і тому не довіряли один одному. Ця обопільна ненависть єднала їх.
Вайвасвата повернув на південь. Когорта пролетіла над пустелями, минула морські мілини. Спереду видно було високий гористий острів. Він тремтів у голубому мареві. Наближався. Вже вирізнялися вдалині грізні вершини крижаних гір, стіна велетенських дерев. Блищали блакиттю спокійні затоки, біліли незайманістю прибережні смуги пісків.
Зненацька ніби незрима хвиля вдарила у вімана. Вайвасвата відчув пружний опір. Могутній вихор підніс човен угору, почав завертати назад. Вайвасвата розгубився, схопився за важіль керування. Годі було щось зробити. А серце вже тривожно бухкало в грудях, серце співало: ось воно! Почалося!
Перші кораблі з вояками теж врізалися в незриму стіну, круто пішли вниз, розсипаючись на шмаття. Уламки їх шугнули в море. Піднялися високі стовпи води, густі хмари білого диму покотилися над морем.
— Включити агніта! — пролунав лютий голос Руали.
— Не смій! — гримнув Вайвасвата згори, спрямовуючи вімана до цілих ще кораблів.
Але штучні вояки вже зробили свою справу. Вони ввімкнули бойові агніта, цілячи вогняні промені на прекрасний острів. Багрові хмари здійнялися серед лісу. Як світильники, загорілися велетні дерева. Рій тріскучих іскор помчав до неба.
— Зупиніться! — заревів Вайвасвата, кидаючись до Руали. Та механічні люди не слухали його. Він збагнув, що вони слухають лише, руїнницькі накази. — О боги! Навіщо таке безумство? Ніхто не пройде незримого захисту!
Руала з ненавистю глянув на Вайвасвату, закричав:
— Ти зрадник! Ти зрадив Атлантісі Смерть тобі! Він різко спрямував агніта на воєводу.
Вайвасвата шугнув униз, щоб пройти попід кораблем Руали. Та було пізно. Блакитний сліпучий промінь різонув по вімана, спопелив ніс човна. Вайвасвата скрикнув від страшного жару, випав з вімана, полетів униз.
Похололо в грудях. Невже смерть?
Внизу димлять уламки кораблів. У небі пронизують простір блискавиці смертоносних променів. Когорта Атлантіса люто б’ється в стіну захисту, посилаючи на зелене вбрання острова полум’я руйнації.
Поверхня моря швидко наближалась. Вайвасвата намагався спрямувати тіло так, щоб ввійти у воду ногами. Інакше — смерть.
Різкий удар. Потемніло в очах. Вайвасвата пірнув у воду, глибоко занурився. Потім, сильно загрібаючи руками, виплив на поверхню. Відсапнувши, перевернувся на спину. Швидко відстебнув плащ. Пояс з мечем залишив при собі — невідомо хто стрінеться на острові. Хотів скинути сандалії з ніг, потім передумав. Адже доведеться йти по камінню, по піску…
Він поглянув у небо. Два палаючі кораблі, безладно перевертаючись у повітрі, падали в море. Кінець! Наче й не було грізної когорти Атлантіса! Вся надія, вся пиха Ранатаки була знищена, мов гієна під ногою носорога…
Вайвасвата поплив до берега. З острахом очікував нападу водяних хижаків. Хтозна, які звірі проживають у цих теплих морях? А втім, певно, всі дракони порозбігалися від страхітливої битви…
Наближається берег. Вже відчувається дно під ногами. Вайвасвата швидко вибрався з моря, оглянувся. Людей на воді не видно. Ніхто не врятувався. Лише де-не-де чорніли уламки бойових вімана.
Вайвасвата простягнув руки до сонця, що вже сідало за обрій. Палко подякував за рятунок, за таємничий покров, що захистив його в жахливій сутичці.
«Маруіро! Десь там, на заході, ждеш ти, любиш, сподіваєшся! Я живий, я неушкоджений. Очі мої бачать чарівний край казки. Ноги мої стоять на священній землі. Нгало, ти прохав поклонитись Швета-Двипа? Я виконую твоє прохання, бо це і моє бажання…»
Вайвасвата ліг на землю, притулився щокою до чистого піску. Підвівся прояснений, спокійний…
Що з того, що він самотній? Що з того, що ніхто не зустрів його? Він бачив могуть Швета-Двипа в дії, а тому піде вперед без сумніву! Лише вперед…
ТЯЖКА СТЕЖИНА
Вайвасвата минув погорілий ліс, заглибився в пальмову хащу. Ліани в’юнилися по стовбурах дерев, по великих валунах, загороджували шлях. Юнак коротким мечем розрубував тугі стебла, перестрибував з каменя на камінь. Він поспішав. Треба було до ночі вибратися з низини, заглибитися в гори. Там легше знайти надійну криївку від диких звірів.
Сутінки хутко оповили землю. Між верхів’ями дерев засяяли бліді зорі. В гущавині завивали й ревли якісь тварини, сумно скиглили птахи. Від тих звуків моторошна луна котилася ущелинами гір.