— Демоне жаху, — суворо сказав Вайвасвата, з жалем дивлячись на Ранатаку. — Ти сам пожинаєш посіяне тобою. Ти зневажив закон Буття, закон Любові. Про який підступ говориш? Чим загрожуєш? Знаю, що сім’я твоє розкидане в серцях людей. Знаю, що повернешся ще в далеких нащадках. Будуть битви попереду. Смерть і жертви… Все буде, підступний Пір’ястий Змію! Тільки ж прокляття твої даремні! Білий Лебідь невмирущий. Чуєш мене? Безмір посилає йому сили свої. Він збере свої крила, заживить розтерзане серце…
— Ніколи! — з ненавистю проревів Ранатака. — Ніколи! А-а!.. Кінець! Безодня розкривається!..
Спалахнуло полум’я. Чорна тінь Ранатаки махнула руками, ніби широкими крильми, і зникла. Пролунав оглушливий грім. Вайвасвата перевернув кристал, заховав його в скриньку. Мовчки поглянув на Маруіру. Вона була спокійна й бліда.
— Сталося, — прошепотіла Маруіра.
Знадвору чулися крики. Вайвасвата вийшов з намету. Дорослі й діти зібралися на гребені перевалу, лементуючи. Всі дивилися на захід. Звідти котилася по долинах сіра блискуча хвиля, змітаючи по дорозі ліси, каміння, селища. Видовище було настільки грізне, що люди замовкли.
— Ми вчасно вийшли на гору, — прошепотів Вайвасвата. — Океан затоплює землю…
А земля дрижала, стугоніла, несла відгомін страхітливих подій по всьому планетному кругу. І чорні хмари мчали на схід, викрешуючи блискавиці в грозах і ураганах.
Оналі винесла дитя з намету. Ані простягав ручки до матері, сміявся.
— Ма… ма… — белькотів він, дриґаючи ногами.
— Що тобі? — ніжно запитала Маруіра. — Що тобі, синку?
— Ані вимагає молока, — серйозно сказав Вайвасвата, поклавши руку на плече дружині. — Йому пора в путь. Чуєш, Маруіро? В далеку путь… Вічну…
ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!
Часто-густо про фантастичні твори думають, як про своєрідну науково-технічну програму, як про те, що повинно обов’язково здійснитися у майбутньому. Що ж, і така фантастика є. Та вона недалеко сягав від звичайної популяризації точних наук. На мою думку, завдання фантастики лежить не в сфері лише цих наук, а й у сфері етично-естетичній.
Фантастика є каталізатор мислення, фермент наукового, творчого процесу в усіх галузях розвою людського розуму. Конкретні ж образи того процесу визначає практична потреба суспільства.
Головне — невсипуща мрія про безупинний поступ Людини. Коли ти, читачу, збагнеш це моє застереження, тоді я не зустріну звинувачення в «нереальності» багатьох моїх припущень.
Комусь деякі з моїх гіпотез здадуться казкою, комусь стануть зерном для зрощення власних дум. Я буду щасливий, коли парості розквітнуть для спільного блага.
Деякі з припущень є жартівлива, химерна гра ума, дещо — перенесення уявного в звичні умови для фокусування висловленої думки. Прийми, читачу, такі оповідання, як фантастичну форму, в яку влито певне етично-естетичне питво.
І лише для небагатьох відданих, незрадливих синів Мрії я скажу тихенько, майже нечутно:
— Післямову я написав для скептиків. Вони прочитають її і заспокояться. А ти не вір мені. Вір своєму серцю. І коли серце скаже тобі, що можна побудувати музичний зореліт діда Гриця, що можна у нашому житті зустріти хлопця з Майбутнього, що героїчна Віола живе серед нас, — воно скаже велику правду. І хай легіони скептиків не похитнуть тебе в цьому переконанні.
З цією радісною надією я й послав свої думи на творчу зустріч з тобою, мій читачу, мій друже.
Олесь Бердник