Выбрать главу

Алла Сєрова

Подвійне дно

Якщо неприємність може статися, то вона обов’язково станеться.

Закон Мерфі

1

У кожного є щось таке, що він ненавидить з особливим смаком. Хтось не терпить перловку, у когось при одній думці про сусідського пса зводить щелепи, хтось подумки піддає тортурам свекруху чи тещу, отримуючи при цьому катарсис. У кожного є щось таке. Святі на небі — на землі не лишилось святості. Може, це навіть добре. Кожному — своє місце. І ненависті теж.

Я ненавиджу зиму. Кожною клітинкою тіла я однаково ненавиджу і піжонський блискучий сніг під яскравим холодним небом, і тихий різдвяний снігопад, що перетворює місто на солоденьку святкову листівку, на якій тільки й лишилося написати штамповані побажання щастя і довголіття. Я ненавиджу зиму, і в мене є для цього підстави. Тому вже десь у вересні в мою душу починає вповзати роздратування — літо минуло, до весни ще далеко, а зима вже скоро. І цього не можна змінити.

Може, якби в мене були гроші, я б мандрувала світом услід за весною чи літом, або взагалі оселилася десь, де немає такої напасті, як зима чи осінь. Власне, осінь — то ще нічого. Щастя не додає, але ми з нею підтримуємо збройний нейтралітет. А часом, як-от сьогодні, взагалі оголошуємо перемир’я. Бо коли в жовтні починають палити листя, а надворі тихо, і синій вечір вже визирає срібними місячним оком, блідим і заспаним, бо сонце ще не сідає — я люблю ходити крізь туман і запах диму. Кажуть, дим від спаленого листя страшенно шкідливий, але я люблю його пахощі у вогкому жовтневому повітрі. Я тоді йду собі, куди очі бачать, і мені майже добре. Життя саме по собі — шкідлива штука, то що там додасть ковток диму?

Повз мене з хижим шелестінням пролітають машини, та мені нема до них ніякого діла. Власне, мені ні до чого немає діла. І до мене теж ніхто нічого не має. 0–0, нічия. Мабуть, це й непогано. Я просто йду собі вздовж дороги — так уже сталося, що я опинилась саме в цьому районі, тож тепер іду пішки додому і слухаю місто. І машини мені не заважають. Вони теж — частина міста. Хай собі їдуть, я не проти.

Він підкотився мені під ноги, як заблукалий м’яч. Я навіть не завважила, звідки він узявся. Спочатку здалося, що він просто гепнувся з неба, та ця теорія померла тої ж секунди, як я побачила, що він зв’язаний, його рот заклеєний скотчем, а обличчя майже немає — один синець і кров. Ні, на небі, звичайно, суворі порядки, але такого там не роблять, це напевно. Та в даному випадку цей тип, скоріш за все, випав із машини. Цікаво, як йому це вдалося?

Я присіла біля нього навпочіпки. Ні, я зовсім не хочу йому допомагати, мені таке й на думку не спало. У кожного свої проблеми, тож кожен рятується, як може. Мої проблеми нікого не цікавлять, то чому мене мають цікавити чиїсь? Нелогічно. Але я зупинилась біля нього, бо він заважав мені йти далі.

Його одяг купували не на ринку Анголенка, це точно. Я знаюсь на цьому. Та дороге вбрання зіпсоване непоправно. До того ж, він босий, а обличчя в нього немає. Тільки коричнева смужка скотчу на синьо-червоному запухлому тлі. Не дуже в тон, та кого хвилюють такі дрібниці? Ну що ж, треба йти, бо вже темніє.

Я підводжуся і обходжу його — тут доволі вузька смужка тротуару. Гадаю, хтось його знайде, можливо, нагодиться міліція чи якийсь свідомий ветеран, чи просто добрий самаритянин. А я не належу до жодної з вищезгаданих категорій населення. Я — сама по собі.

Неголосний стогін не змусив мене озирнутися. Вибачай, хлопче, але я не хочу вляпатися в лайно, а судячи з твого вигляду, ти в ньому загруз далі нікуди. Мені своїх проблем вистачає. Ні, ну чому в мене немає купи баксів, я б тоді просто поїхала з цієї ідіотської країни, де всі зміни — тільки на гірше, де громадяни валяються зв’язані і побиті, а міліція від’їдає морди на хабарях і відвертих грабунках. Власне, я можу його розв’язати і піти, а далі хай уже сам дає собі раду. Чудово, це хороша ідея, і моє сумління не буде скімлити ночами — от лишила чоловіка напризволяще. Я його розв’яжу, це компроміс.

— Добре, не стогни, я повертаюсь, — я знов сідаю біля нього. — Не міг деінде впасти, чи тобі не однаково? Чорт, добряче тебе скрутили… Ага, ось маю ножиці, терпи.

Я намагаюсь зробити все швидко, але ножиці в мене манікюрні, тож справа посувається поволі. Але посувається, бо спочатку ноги, а потім і руки в нього вільні.

— Смужку на обличчі віддирай сам.

Але він не може. В нього відновлюється кровообіг у кінцівках, тож він аж скрутився від болю. З-під запухлих повік на мене благально глянули очі, та вже темно, він мене не зможе потім упізнати… Ну, добре, скотч я теж зніму, хай покличе на допомогу. Ось, одним різким рухом — і порядок.