— Ти з ним поділишся?
— Так, поділюсь. Мені шкода його, чесно. Він у цій ситуації направду не мав вибору. От тільки я не розумію, як Анна не пошкодувала сина. Але вона, здається, ні про кого не думала. Їй просто хотілося грошей.
— Отак просто?
— Так. Не для того, що щось там купити, а просто, щоб були.
— А ти?
— Ну, що я? Я поки що ні в чому не розібралась, там купа якихось справ, людей, які чогось від мене вимагають, а мені хочеться одного: поїхати з Рудим кудись далеко, на острів, де немає зими. І хай вони там, як самі собі хотять. Хай їй грець, отій їхній колотнечі, мені з ними страшенно нудно. Я все одно не буду така, як вони, та зрештою, й не хочу. Навіщо це мені?
— Я знаю, Лізо. Піди, погуляй до обіду. До речі, я ж тобі так і не подякував.
— За що?
— Не за що, а за кого — за Василька. Знаєш, коли ота малеча виникла на порозі і прохрипіла: «Я від Лізи», я зрадів. Ти… ти добра дитина, Лізо, завжди була така. А Василько…
— Мені здалось, що вам саме цього не вистачає.
— Так. Ми знайшли його матір, за три роки вона вийде, а далі буде видно. Хлопчик хороший, вчиться, ми з ним порозумілися. Ну, йди, погуляй трохи.
Я виходжу з двору і йду знайомою вуличкою. Мабуть, отут я відчуваю себе вдома. Не там, де галасливе місто прохромило небо дзеркальними хмарочосами, не в похмурому і чужому будинку побіля Дрездена, а отут, де похилені паркани, де невеликі цегляні будиночки з верандами, де річка — он там, за зеленою будівлею зачиненого інтернату. В держави на дітей немає коштів. Хай вони гинуть на вулицях, хай збиваються у вовчі зграї і перетворюються на злочинців — кого це обходить… Але я тут удома. А зараз, може, завітаю в гості.
Обличчя їхні такі знайомі — ну, звісно, де вони звідси дінуться? Зелені туї хитаються за вітром, наче виконують гімнастичні вправи: нахилитися вправо — вліво, і знову… Танька таки поставила пам’ятники Ірці і Кирпі. Власне, я й не сумнівалась. І фотокартки гарні знайшла, мабуть, у Старого взяла. Лагідна посмішка Кирпи і свіже смагляве Ірчине личко. Куди дівається душа? Невже й справді це просто казка, щоб якось потішити нас на порозі вічності? Я не вірю. Щось має бути, там. Там, де Він. Щось там має бути, бо інакше все оце, що тут — котові під хвіст.
— Я знала, що ти сюди прийдеш.
Танька стала ще товща, вдягнена в жахливу китайську куртку.
— Так.
— Привіт, балерино. Не загордилась?
— Чого б то?
— А чому ні? — Танька вмощується поряд. — Бачиш, пам’ятники зробила. Ти це добре придумала — прислати малого Павлові Семеновичу. Тільки ти могла отаке встругнути! Ну, нічого, доведемо до розуму. То ти Рудого шукаєш?
— Так. Уявляєш, узяв і покинув мене.
— Гордий. Не схотів, щоб думали, що заради грошей…
— Не гордий, а дурний. Хто б подумав?
— Та так вже воно ведеться…
— І ти туди ж. Чорт, ну де ще його шукати? Заліг на дно — і анічичирк!
— А тобі що до нього?
— Не твоя справа.
— Впізнаю тебе. Добре, балерино, ходімо обідати, Старий чекає.
Я не хочу обідати. Я нічого не хочу. Од того часу, як зник Рудий, мені нічого не хочеться. Як він міг так зі мною вчинити? Хіба він не знав, що я не можу без нього обходитись? А він без мене, по всьому видать, запросто.
— Я поїду, Павле Семеновичу.
— Вже?
— Так. Мабуть, приїхала я даремно.
— Я завжди радий тобі, Лізо. Але поглянь — ніч надворі. Куди ти проти ночі? Залишся, а вранці поїдеш.
— Гаразд.
Яка різниця, ранок чи вечір? Мені все байдуже, навіть зима не дратує мене. Мені просто все одно.
— Лягай спати, дитино. — Старий гасить світло. — Поглянь, Василько вже спить — і ти лягай. Ранок покаже, як далі жити.
— Добраніч, тату.
Якось воно вирвалось у мене, оте «тату». Його стареча долоня гладить моє волосся — як колись, давно, коли всі ще були живі, коли все було добре. Не так, як тепер.
Ранок сірий і нецікавий, я роззираюсь довкола — кімната знайома до останньої тріщинки на стелі. Я вдома, я почуваюся тут удома, та тягар десь усередині не зменшився. Я їхала сюди за порятунком, з останньою надією — і все марно. Рудий ніколи не повернеться до мене. Я знаю. Я знала це од тої самої хвилини, коли завважила, що він пішов.