У будинку Старого тільки дві кімнати і їдальня. Ми йдемо до спальні, він відкриває стару повоєнну шафу і виймає чисту білизну, що пахне якось так по-домашньому. Скільки йому років, нашому Старому? Йому скоро вісімдесят. Я бачу його старечі руки з набряклими жилами, а отой погляд, від якого хочеться плакати і тепло у грудях… Ми, нічиї діти, вовченята, підібрані на смітнику, не знали іншого батька, окрім нього.
— Не плач, Лізо. — Старий гладить мене по голові, як маленьку. — Не треба плакати, доню. Все буває в житті, все треба пережити і подолати. Ти маєш бути сильною. Особливо зараз — ти повинна бути сильною. І в тебе є хороший друг, в тебе є родина — всі ми. А Стась… Я думаю, не раз шкодував він, що втратив тебе. Та й зараз шкодує. Гадаєш, звідки я знаю? Люба моя, ви ж виросли на моїх руках. Ваш Старий знає вас, гарненько знає. Думаєш, я не знав, що ви тікали з уроків на берег і пекли там картоплю, яку вам потай давала Юхимівна? Знав, звичайно ж, знав. Так і тепер. Нічого, Лізо, повір мені: ти особлива. І в тебе все буде добре, ти тільки будь сильною.
— Добре. А де Юхимівна?
— Дочка забрала, до Червоного. Вона ж старенька вже, наша Юхимівна.
— Шкода, не побачились.
— Ми листуємось, передам їй від вас вітання. А тепер спати. Вадиме, йди спати. Добраніч.
Я провалилась у сон, як у прірву. Ось я знову бреду цвинтарем, і на мене дивляться знайомі обличчя. Ось пам’ятник, я знаю його. Це та гарна чорнява жінка і маленький хлопчик у біленькій шапочці. Вони сидять на лавці біля могили і я хочу вмоститися поряд.
— Тобі не можна тут сидіти, — жінка зводить на мене свої чудові очі. — Сідай отам.
Вона показує мені на іншу лавку, осторонь. Я сідаю на неї. Літо, шумлять туї, і все так само, як і колись.
— Ти повезеш мене до моря?
Це Ірка, хтозна-де взялася. Смаглява і гарна, як тоді, коли приїхала до нас з Березані. Якась блискуча сукня на ній, намисто з яскравих червоних камінців.
— Ти й так шоколадна. — Кирпа простягає мені долоню. — Гарна ти, Лізо-Елізо, шкода, не для мене виросла.
— Не торкай її.
Хлопчик в біленькій шапочці сповзає з лавки і йде до нас. Його оченята дивляться трохи суворо.
— Йди, Лізо. Тобі не можна тут.
— Чому?
— Бо ти ще жива і тобі не час. — Кирпа обіймає Ірку. — Йди, Лізо-Елізо, ти маєш іти.
Тут тільки я розумію, що вони мертві. Та мені не страшно, а тільки сумно. Мені так шкода і Кирпу з Іркою, і жінку, і хлопчика… Куди дівається душа? Чи її й немає, просто вигадали, аби якось потішати нас на порозі вічності і небуття? Я не знаю. Та мені так сумно, і так боляче плакати.
— Лізо, Лізо…
То Кирпа кличе мене, але туї віддаляються, віддаляються, а щось давить мені у грудях і я не можу дихнути.
— Лізо, прокинься!
У тьмяному світлі нічника я бачу стурбоване обличчя Рудого. Його бурштинові очі такі знайомі, він гладить моє обличчя, потім мацає пульс… Що сталося?
— Ти плакала уві сні. І в тебе прискорений пульс. Болить у грудях?
— Так. Важко дихати.
— Гадаю, це невроз. Він іноді викликає невелику тахікардію. Приїдемо додому, поведу тебе на кардіограму. В нас останнім часом якесь божевільне життя. Тобі треба взяти лікарняний, я випишу.
— Зі мною все гаразд. Нічого, Вадику, все якось минеться. Вибач, що розбудила.
— Гадаєш, я спав?
А чому тобі не спиться, Рудий? Невже чортова сучка Танька має рацію і я для тебе щось більше, ніж подруга? Ні, я не хочу втратити тебе, Рудий. Тому я опиратимусь цьому з усієї сили.
Ранок похмурий, у мене болить голова. Рудий щось ремонтує в дворі, а я лежу під ковдрою, не в силі підвестися. Щось мені останнім часом зле, треба вітаміни попити.
— Вставай, балерино.
В кімнату входить… Танька. На ній синій обтріпаний халат і розтоптані капці. Ой, Танько, хіба можна отак ходити? Це ж просто жах!
— Ну, чого ти? Прийшла, дай, думаю, зготую вам сніданок, бо Старому важкувато поратись, а ти, вочевидь, нестулепна. Та дивлюсь, а ти ще спиш. Ач, принцеса на горошині! А ще казала, що не спиш з Рудим.
— Ні, ми спимо разом — іноді, тобто в одному ліжку, та між нами нічого нема…
— Якби це була не ти, зроду б не повірила. Але з тебе станеться. Дурна ти, Лізко, як сто пудів диму. Дивись, знайде собі іншу…
— Та я все надіюсь, що знайде, а вони якось не тримаються біля нього.
Танька дивиться на мене, як на божевільну, потім осудливо хитає головою:
— Боже мій, і як ти тільки на світі живеш? Тебе ж, либонь, і кури клюють?
— Не клюють.
— Бо в місті їх немає, а то б всенепремінно клювали. Вставай снідати.