— Знущаєшся? Так, маєш рацію, я вчинив тоді паскудно. Та чи знаєш ти, що я відчував? Так, ми всі носили білі халати, не видно було, що під ними, та все одно… Яке це приниження — постійно бути без грошей, обідати на безкоштовні талони в їдальні, бо сирота, не мати змоги жити, як інші? І відчувати, що навіть негри — біліші люди, ніж ти? Так, Тетяна закохалась в мене, і її батько вирішив, як ти кажеш, купити мене. І я продався, бо знав одне: сам я не зможу вилізти з болота. Я продався. Але якби ти знав, як ненавидів я їх! Якби ти тільки знав, як гидко мені було торкатись Тетяни, від неї тхнуло якимись солодкими парфумами, а волосся таке темне і жорстке. Кожного разу я просто уявляв собі Лізу, заплющував очі і… Ти не знаєш. Я ж кохав її, так кохав, але… Трохи згодом я зрозумів, яку вчинив дурницю. Та бізнес ішов, я вже не міг покинути, це було моє. Тоді я не міг вирватись, а тепер я вже сам собі господар, давно кинув Тетяну, тесть… Тесть — ще той сучий син! Та справи в нього йдуть дедалі гірше. Тільки от Ліза…
— Так, Ліза.
— Вона надто вперта. Невже так ніколи й не пробачить мені?
— Ти чекав чогось іншого?
— Власне, так. Я гадав, роки пом’якшать її вдачу, та вона стала така гостра, як лезо ножа. І така гарна… Я хочу повернути її.
— Спробуй.
Так, Стасю, спробуй. Та шкода праці. Тієї Лізи вже давно нема. Сиди тепер на своїй скрині з грошима і думай про те, що є речі, які купити не можна. Наприклад, моє прощення. Я не вмію прощати ні собі, ні іншим. Мабуть, я не дуже добра християнка, та я таки дочекалася — труп мого ворога проплив повз мене. Я все думала, що колись настане час і Стась зрозуміє, що зробив тоді. І ось цей час настав. Так йому, Іуді, й треба.
Стась зустрів нас на в’їзді у висілок. Його постать виринула з темряви, Рудий пригальмував, і Стась спритно пірнув у салон. Я навіть голови не повернула, хай Рудий з ним розбирається. До речі, мені так кепсько, що будь-який рух просто вбиває мене.
— Ось, до воріт. — Стась почувається трохи нервово, з якого дива? — По під’їздній дорозі — до будинку.
Це не ворота, а щось величезне і темне, воно повзе вбік, відкриваючи білу під’їздну дорогу, а в сутінках височіє добре освітлений триповерховий будинок. І скільки ж Стась платить за електроенергію? Мабуть, лічильник крутиться, як дзига. І будинок величезний, прибирати в такому — сто разів упрієш.
— Лізо, що то ти тягнеш?
— У пакеті харчі, в тебе є холодильник? Сосиски зіпсуються і молоко скисне, якщо в машині лишити.
Стась, приховуючи усмішку, бере у мене пакет. Якщо ти, красунчику, корчитимеш із себе аристократа, то отримаєш ляща по мармизі. Знайшов, перед ким викаблучуватись. Боже мій, як то в мене голова болить!
— Їй треба десь прилягти.
Голос Рудого долітає до мене, наче крізь вату. Так, мені б десь приземлитися і трохи попустити віжки. Останнім часом моє життя нагадує ідіотський триллер. І за законами жанру я ще на самому початку свого хресного шляху, бо в мене є тільки запитання без відповідей. Та мені не можна зараз зійти з дистанції. Є речі, які людина має для себе зробити сама. Отож я маю сама у всьому розібратися — доки в мене є така можливість. Маю надію, що вона в мене ще є.
— Ходімо в будинок. — Стась обіймає мене за плечі. Не треба, Стасю, це боляче. — Покинь машину, її заженуть в гараж.
Он як! Що ж, визнаю. Своїм шансом Стась скористався за повною програмою. Може, воно того варте? Для нього, мабуть, варте. Танька мала рацію, я всіх міряю по собі. Та в Стася були інші розрахунки.
Ми заходимо в просторий холл, піднімаємося сходами на другий поверх. Інтер’єр непоганий, тільки якось незатишно. Або це в Стася на душі затишку немає, або дизайнер трапився такий кепський. Треба в нього спитати, хоча хіба мені не все одно? Подобається Стасеві жити в такому незатишному будинку — це його справа.
— Ось, у цю кімнату.
Рудий допомагає мені зняти плащ і чобітки. Я сідаю на диван і поринаю в якийсь напівсон. Я відчуваю, як Рудий стягує з мене спідницю і светр, несе в ліжко і чимось укриває. За кілька хвилин в мою сідницю входить голка — Рудий щось коле мені. Може, хоч тепер голова не болітиме. Отак завжди мені восени, а взимку ще гірше.
Я прокидаюсь зненацька від їх сердитих голосів. Я не хотіла підслуховувати, але вони так кричали один на одного. В якусь хвилину мені навіть здалось, що вони поб’ються, та, на щастя, вони втримались. Я розумію, що підслуховувати негарно… А, власне, чому? Тому, що так кажуть — негарно, і все? Треба якось подумати над цим. Іноді, підслуховуючи, можна дізнатись про цікаві речі. Але я теж хочу взяти участь у розвагах, тому надіваю халат, що лежить поряд, в кріслі, і виходжу в кімнату.