— Лізо, тепер це — брудний ствол.
— Якщо в тебе є ніж, я вийму з трупа кулю.
— Гарна ідея.
Ми спускаємось сходами, потім Стась йде до щитка. Що ж, на війні, як на війні. Треба подивитись, що там з вартовим.
— Лізо, стій!
Не варто так переживати. Я тільки гляну, чи той йолоп ще живий. Теж мені, охоронець! Нащо найматися для роботи, яку доладу не вмієш виконувати? Ну, от, добряче дісталося, та він живий. Просто зідрано шкіру на голові, кров і струс мозку. Ну, може, томограма покаже щось інше, та навряд.
— Як він? — Рудий схиляється над пораненим.
— Живий. Треба в лікарню.
— Я все влаштую, йдіть до будинку. — Стась роздратований і чужий. — Лізо, обережно з револьвером.
— Я не знаю, як так сталось!
— Саме це я й маю на увазі.
Звичайно, він згадуватиме мені цей постріл іще сто років. Не треба було говорити, щоб я звела курок. Сам же звелів…
Ми йдемо до будинку. В холі лежить тіло чоловіка, в якого я влучила. Чорт, я не хотіла, правда. Біля нього валяється гарний «вінчестер», отож моя совість замовкає. Цей парубійко — не Червона Шапочка, і навряд чи він прийшов сюди, аби освідчитись мені в коханні. Тому нарікати йому нема на кого.
— Добре, що тут немає килима. — Рудий озирається. — Треба знайти ганчірки і воду, приберемо тут. До речі, ось, поглянь.
Він підходить до стіни і підбирає з підлоги щось маленьке. Це куля, вона пройшла навиліт через шию невдахи. Як це мені вдалось так влучити?
— Дай сюди.
Я викину її кудись подалі. А поки що ми обшукуємо кишені новопреставлених, та даремно, там порожньо. Всі вони вдягнуті в темні куртки, темні штани, на ногах — кросівки. І жодних особливих прикмет. Просто три здорових хлопа, суцільно мертвих.
— Загортай його в плівку. — Рудий штовхає тіло моєї жертви. — Чорт, Лізо, дивись, не вимажся.
Нема сенсу нагадувати мені про це. За півгодини хол знову сяє чистотою, а тіла, загорнуті в поліетилен, охайно лежать попід стіною. Що ж, хлопці, таке теж трапляється. Не варто вам було сюди лізти.
— А ви вже впоралися? — Стась нарешті повернувся, задиханий і брудний. — Я все влаштував, тепер маємо щось зробити з трупами.
— Вивеземо їх з міста і покинемо десь в посадці. — Рудий одягає свою куртку. — Завантажимо в машину, зараз ніч, ніхто нас не спинить.
— А Ліза хай лишиться тут. — Стась знімає брудний одяг. Де він так вивалявся?
— Ні. — Рудий супиться. — Вона має бути з нами. Її небезпечно лишати саму.
— Можливо. Чекайте, маю перевдягтись.
— Де це ти так випацьорився? — скажи мені, я маю знати.
— Та трохи послизнувся, чорт забирай! Мокро надворі. Я зараз, хвилинку. Якийсь тривожний дзвінок у моїй голові не дає мені спокійно чекати. Хто ці люди? Чому вони тут, звідки і хто їх прислав? І чому Стась повернувся такий брудний? Чому хотів, аби я лишилась тут сама? Чи тому, щоб не наражати мене на небезпеку, чи тому, щоб розлучити мене з Рудим? Що я верзу, це ж Стась, наш Стась! Може, саме тому… я йому не вірю. І оці ностальгічні посиденьки біля вогнища, і голосна суперечка з Рудим, щось тут не те. Все це якесь несправжнє. Чи я вже маю паранойю? Тоді все гаразд.
— Що він там робить так довго? — нам не дуже затишно в компанії трупів. — Лізо, поклич його, хай швидше натягає смокінг.
— Зараз.
Я тихо піднімаюсь сходами. Ось кімната з каміном. Там, далі, я спала — ще одна кімната. Товстий килим глушить мої кроки. Гей, Стасю, нам вже набридло чекати.
Я зазираю в кімнату, де спала — вона порожня. І наступна — теж. Я йду, скрадаючись, через весь поверх, та Стася ніде немає. Ні, ось чути щось. Це, вочевидь, кабінет господаря.
— … їдемо за місто, по Сімферопольській трасі. Так, усі разом. Ні, все гаразд, просто пришліть сміттярів.
Я чую голос Стася. То он воно що! Недаремно мені здавалось, що якось воно все підозріло виходить. А ще Танька сказала: Стась заради грошей здатен на все. Цікаво, чи багато йому заплатили за нас із Рудим? Що характерно, навіть своїх попихачів не пошкодували, щоб надати картині достовірності. Але цього разу тобі не пощастило, Стасю.
Я тихенько спускаюсь сходами. Навіть не знаю, що сказати Рудому. І як сказати? Та він має знати, інакше все піде шкереберть.
— Що?
— У нас неприємності, — я маю йому сказати, все одно. — Стась щойно говорив по телефону. Він нас продав.
— Ні! Лізо, цього не може бути…
Стась вже спускається сходами. Я дивлюсь на нього і думаю: якою оманливою буває зовнішність! Обличчя і постать молодого бога — і такі гнилі нутрощі. Невже гроші для тебе важливіші за все на світі, Стасю? Але що ти хочеш на них купити? Світ такий великий. Всього не купиш. І від смерті не відкупишся, ця бабця хабарів не бере.