— Зараз піджену машину. — Стась якось дивно дивиться на мене. — Лізо, ти ж голодна. На кухні є холодильник, візьми щось поїсти.
Час у мене є. Холодильник наповнений всячиною, тому я краю хліб, роблю бутерброди. Добре, що мені завжди подобались великі сумки. Тут у мене тека Старого, косметичка, нічна сорочка, зубна щітка, револьвер, а тепер ще буде пакунок з їжею. А ці з’їм зараз. Ось ще колу прихоплю — і порядок.
— Їдемо.
Стась з Рудим завантажують трупи в багажник. Малоприємна робота, але не залишати ж їх тут? Цей товар швидко псується. Ми з Рудим колись працювали в морзі, ще під час навчання, то знаємо.
— Ти їдь вперед, ми з Рудим поїдемо своєю машиною, за тобою.
— Але…
— Стасю, ми повеземо зброю, ти — трупи. Я не розумію, що тобі не подобається?
— Лізо, щось ти крутиш.
— Не мели дурниць. Ми всі в одному човні.
Давай, Стасю, їдь уперед. Я хочу подивитись тобі в очі, коли ти привезеш нас у пастку. Май на увазі, в мене є план. І він тобі не сподобається.
Ми виїжджаємо за межі міста. Тут багато лісосмуг, і деякі з них ще жовтіють неопалим листям. Цікаво, чим Стасеві не подобається оце місце, чи ось? Я знаю, чим. Стась нас продав.
— Лізо…
— Ти можеш мені не вірити, але все так і є. Я чула, як він говорив з кимось по телефону. Отож тримай зброю напоготові, і тільки-но щось запідозриш, стріляй по машинах. Вони не наздоженуть нас, а на ранок ми будемо вже далеко. Стась проглянув папери з теки?
— Тільки почав.
— Тоді все добре.
— Лізо, це неможливо.
— Я не розумію, чому ти його завжди захищаєш. Це що, чоловіча солідарність?
— Ні. Просто він не міг би так вчинити з нами. — Рудий напружено думає. — Ні, Лізо, він би ніколи не заподіяв нам лиха.
— Я в цьому не впевнена. Тому дивись, не лови гав.
Стась гальмує, Рудий теж натискає на гальма. Гра почалась? Добре, час знімати маски. Стась виходить з машини, відкриває багажник.
— Рудий, допоможи мені.
— Йди. Я буду напоготові.
Рудий іде до Стася. Ось він вже поряд. Так, один за одним скидають трупи в лісосмузі, палять плівку. Розумно, відбитків не залишиться. А це що? А це те, про що я говорила. Машина під’їхала б раптово, якби я не була насторожі. Але я помітила їх першою.
— Рудий!
Стась здригнувся і вхопив Рудого за руку, та даремно. В Рудого міцні кулаки, отож Стась покотився в суху траву, як кегля. Негарно битися, хлопчики. Машина гальмує, я цілюсь в неї. Я не хочу нікого вбивати, тим більше, що мені хочеться подивитись, хто з неї вийде.
Рудий мчить до мене. Я вже завела мотор, він працює на малих обертах. Стась намагається щось крикнути, та йому, нещасному, забракло повітря — нічого, любчику, оклигаєш. Рудий стрибає в салон, і саме вчасно: з темної машини виходить чоловік. У світлі фар я бачу його, щось знайоме… Це лейтенант Огієнко. Ну, боже ж мій, звідки в нього така машина і до чого тут він?
Я стріляю в бензобак Стасевого БМВ, Рудий робить те саме з машиною, що під’їхала. Чалапати вам до міста пішки, хлопці.
11
— Вадику, я маю забрати свої речі.
Ми сваримося ось уже кілька хвилин. Власне, я гадаю так: Стась збрехав нам про засідку. А ми розказали йому про Андрія. Ми маємо поїхати додому і подивитись, що там. Тим більше, що я маю зібрати деякі речі. І в шафі в мене гроші, кілька перснів і сережок. Я не хочу лишати все це напризволяще, як і документи. Та Рудий чомусь уперся. Коли Він роздавав упертість, то нам з Рудим помилково дісталось по дві порції, та мені, все-таки, на ковток більше.
— Добре. Але часу обмаль, ти ж розумієш. Тому не лізь під душ, втратиш почуття реальності, ти ж знаєш.
— Гаразд.
На місці розберемося, друже. Що можна зараз казати? Чорт, я навіть не думала, що колись буду рада бачити цю стару темну вуличку з брудними руїнами-будинками. Та все-таки в мене немає відчуття, що я повернулась додому. Може, на землі не існує такого місця взагалі? Тому що ці будинки чужі мені. Не знаю, може, це через те, що тут комуналка.
— Сиди в машині і не глуши двигун.
— Лізо…
— Роби, як я кажу, і тримай зброю.
— Ти не підеш туди сама.
— Ще й як піду! Рудий, будь ласка, не будемо витрачати час на суперечки.
— Гаразд. Та будь обережна. І головне — швидко.
Я йду в темряву. Ось знайомі двері, запах цибулі і пилу. Стась мені збрехав, тут нікого не було. Власне, я так і думала. Що ж, тим краще.
Я прослизнула в квартиру. Порожньо. Залізні двері легко відчинились. Як тут наш квартирант? Може, загинув голодною смертю? Квартира порожня. Я вмикаю нічник. Ось дорожна сумка. Швидко кидаю в неї речі — свої і Рудого. Ось гроші, документи, прикраси. Все на місці.