— Так, якщо у вас є кілька хвилин.
— Будь ласка.
— Скажіть, чи в цьому будинку є хтось, хто працював тут в Інституті титану?
— Дивне питання, — вона одягає окуляри і вдивляється в моє обличчя. — Когось ви мені нагадуєте, але кого? Чому ви питаєте?
— Я шукаю свою матір, Климковську Любов Василівну.
Вона наразі блідне, в очах у неї жаль і смуток.
— Так, звичайно ж, я згадала! Люба Климковська, от кого ви мені нагадуєте, тільки якось дивно, як негатив: риси обличчя ідентичні, а кольорова гама протилежна. Люба смаглява, з чорним волоссям.
— То ви знаєте її?
— Так. Мене звати Валентина Дмитрівна. Я знала Любу, знала всю їх родину. Потім зв’язок припинився, та я всіх їх чудово пам’ятаю, і думаю, не лише я… Власне, навіщо ви її шукаєте?
— Цікаво.
— Он воно що… Ви знаєте, вам поталанило, що ви виросли десь далеко від тієї родини. Моя вам порада: не шукайте їх.
— Чому?
— Бо то страшні люди. І ваш дід, Василь Олексійович, він колись був парторгом цього інституту і заступником директора. І ваша бабуся, Ольга Андріївна, працювала тут в лабораторії. А ваша мати, Люба, просто нещасна жінка. З такими батьками, як у неї, по-іншому і бути не могло. Якщо хочете, я вам розкажу, що знаю.
— Так, якщо вам неважко.
— Важко. Бо ці люди поламали багато життів. Василь Олексійович був тут заступником директора. А от до війни і під час неї він працював на НКВС, потім — у СМЕРШ. Думаю, на його совісті — сотні смертей. Та коли я познайомилась з усіма ними, був інший час, сімдесятий рік. Я прийшла сюди працювати в лабораторію — після школи, заробляти стаж. Василь Олексійович заправляв тут усім, його боялися. Він був такий високий, ставний, гарний чоловік, тільки очі його постійно дивились з підозрою. Я добре пам’ятаю, з яким запалом виступав він на зборах. Він не був вченим, ні. Та його посилали у відрядження, і він представляв чужі роботи, роботи справжніх вчених. Він постійно проти чогось боровся. То проти кулькових ручок — кричав, що це вплив Заходу, диверсія. То починав ходити по відділах і лабораторіях і занотовувати, хто в що вдягнений, хто з жінок фарбується, хто — ні, які цигарки палять… Директор, професор Овсієнко, кілька разів вказував йому на нетактовність, та Василь Олексійович гнув своє. А коли керівника одної нашої лабораторії спочатку звільнили, потім взагалі десь вислали — всі знали, то Василева робота. Бо якось молодий вчений висловив йому в досить різкій формі своє незадоволення.
Дружина Василя була непримітною, поряд з чоловіком її було й не видно, така собі сіра миша. Та ця миша все завжди чула, бачила і знала. І доносила, доносила: хто затримався на перерві, хто переплутав дані чи перевитратив матеріал. Професор Овсієнко кілька разів намагався спекатися сімейки, та все марно. Хтось могутній підтримував їх. І от коли в сімдесят другому році в інституті був потрібен перекладач, прийшла Люба. Всі думали: який татко, таке й дитятко, аж виявилось, що вона мила і приємна дівчина, зовсім не схожа на батьків. Вона тільки скінчила навчання, от і взяли її до нас на роботу. Ми з нею якось здружились, тому я непогано її знала. Батьків своїх вона боялась, а матір взагалі ненавиділа. Треба сказати, Ольга Андріївна платила їй тим самим. Це було щось патологічне, і всім одразу впадало в очі. Люба була гарною, трохи схожою на батька, тільки такою маленькою, тендітною. В кого пішла вдачею — невідомо, та її всі любили. А потім вона зникла. Просто зникла — і все. Ходили чутки, що батьки запхали її в якусь чи то клініку, чи щось таке — коротше, під нагляд. Після цієї історії Климковських зненавиділи відверто, і коли Василь ішов на пенсію, ніхто не прийшов слухати «теплі слова», що читав з папірця професор Овсієнко.
— А що ж сталося насправді?
— Думаю, ваша мати завагітніла, не будучи одруженою. Климковські — страшенні святенники, а тут така історія… Не знаю, що вони вчинили з Любою. Та тепер розумію. Вони примусили її від вас відмовитись, так?
— Не знаю, можливо. А де вони зараз?
— Десь у мене була їхня адреса… Ось, пишіть. Осипенко, 18, квартира 174. Не знаю, чи вони й зараз там. Ви підете туди?
— Мабуть, ні. Скажіть, Валентино Дмитрівно, а чи була в вашому інституті інша перекладачка, після… Люби?
— Так. Трохи пізніше зробили цілий відділ, бо до нас почали часто навідуватись іноземці з соцтабору. Німці частенько були.
— А чи не було серед тих жінок матері-одиначки з сином Андрієм?
— Можливо… Я вже не пам’ятаю. Їх було кілька, знаєте, я тоді вже вчилась, прямого стосунку до них не мала. А чому ви питаєте?