— Скажіть, а чи був серед іноземців такий собі Клаус-Отто Вернер?
— Клаус? Ну, звичайно ж. Адже й перекладач став потрібен, бо мав приїхати Клаус. Він розробляв якийсь новий напрямок, отож приїздив вивчати досвід. Люба перекладала для нього статті, він кілька місяців був тут, а потім поїхав… А трохи згодом зникла Люба. Боже мій! То може бути, що ви — донька Клауса?!
Вона ошелешено дивиться на мене, а в моїй голові все змішалося. Ні, я не можу бути донькою Клауса Вернера, бо він же не міг мати дітей. А звідки я те знаю? З розповіді Андрія — Андерса. Та маленька брехня народжує великий сумнів. Андрій дещо збрехав, то чи не може бути так, що він взагалі все вигадав?
— Він міг збрехати.
Ми з Рудим завжди думаємо в одному напрямі.
— Так. Але…
— Боже мій! — Валентина Дмитрівна нестямиться. — Адже це все пояснює! Старий Климковський ніколи б не допустив, щоб в його родині з’явилася дитина від німця. В його розумінні то був ворог, а що вже Клауса він ненавидів! Кричав, що ми видаємо іноземцям державні таємниці. Мабуть, він своїм фанатизмом набрид навіть своєму покровителю, бо після зникнення Люби його за кілька років таки відправили на пенсію.
— А потім Клаус приїздив?
— Ні. Клаус більше не повертався. — Валентина Дмитрівна якось наче зів’яла. — Бідна Люба! Ви не повинні ненавидіти її. Ви не знали, слава богу, які страшні люди її батьки. Знаєте, навіть після стількох років я згадую їх і в мене кулаки стискаються від безсилої люті, отак ми їх ненавиділи. Як таких негідників земля носить!
Нашій землі доводилось носити всіляких негідників, їй не звикати. Шкода тільки, що за чиїсь помилки і злочини доводиться тепер відповідати мені.
— Дякую вам.
— Як вас звати?
— Еліза.
— Дивно. Я точно знаю, що Елізою звали Клаусову матір. Його батьки загинули у війну, він був тоді ще дитиною. В Клауса завжди була її фотокартка, в такій гарній срібній рамочці. Він показував її мені, Люба перекладала. І я запам’ятала її ім’я — Еліза, знаєте, як у казці про лебедів, де сестра Еліза плела зачарованим братам сорочки з кропиви. Не йдіть до Климковських. Чи вам мало біди було в житті? То просто погань.
— Дякую вам, Валентино Дмитрівно.
— Щасти вам. Гарний у вас чоловік, ви така красива пара. Бідолашна Люба…
— Скажіть, будь ласка, а де можна знайти професора Овсієнка?
— Він давно помер. А от професор Пастушук, той, якого колись вижив старий Климковський, працює в металургійному інституті, очолює якусь кафедру. Ви вже йдете?
— Так. Я щиро вдячна вам.
— Ось моя візитка. Якщо вам щось знадобиться, не соромтесь — звертайтеся. Може, якось дасте про себе знати.
— Дякую.
Ми виходимо назовні. Надворі сонячно, осінь якась дурнувата, то мряка, то сонце.
— Гарненьких маю родичів.
— Лізо, гадаю, тобі страшенно пощастило в житті.
— Я тепер теж схиляюсь до цієї думки. Поїхали, знайдемо професора?
— Так. Я знаю, де металургійний інститут.
Професор Пастушук — невеличкий, охайний чоловічок, високочолий, сивий, невеликі сірі очі, усміхнені і уважні, блищать зовсім молодо і трохи іронічно.
— Климковський! — він роздратовано пирхає. — Звичайно, пам’ятаю. Навіщо вам цей придурок?
— Думаємо писати про ваш тодішній інститут. — Рудий вирішив сам вести розмову. — А до вас нам порадила звернутись Валентина Дмитрівна.
— А, Валечка! Пам’ятаю, мила жінка. Ходімо до мене в кабінет, поговоримо.
Кабінет у нього невеликий і світлий, з квітами на шафах і підвіконнях. Ми всідаємось у просторі шкіряні крісла, професор влаштовується за столом. Йому, либонь, не дуже хочеться згадувати свої давні неприємності. Та він, усе ж, збирається з думками.
— Що саме ви хочете знати?
— Просто розкажіть про Климковських, що знаєте.
— Що я знаю… Я був тоді молодим, знаєте, шістдесяті роки, хрущовська «відлига», ми вірили, що страшні часи вже не повернуться. Звичайно, ми всі знали, ким був Климковський за Сталіна, та вважали, що все в минулому. Ну, бігає інститутом старий кретин, збирає недопалки і занотовує, хто палить імпортні цигарки. Ну, кричить, що кулькові ручки — це диверсія Заходу, але ви ж знаєте, в нас постійно за щось боролись — чи проти чогось. Колись не можна було ялинку наряджати, потім дозволили, не можна було косметику вживати — і це минулося, вузькі штани дружинники різали та голили стиляг — і з цим попустило. Ми, молоді, сміялися з Климковського, вважали його уламком минулого.
Я тоді завідував однією з лабораторій. Щойно захистив кандидатську, розробляв нові технології плавки. Директором нашого інституту був сам професор Овсієнко, світове ім’я, при цьому дуже інтелігентний, такий, знаєте, справжній, я щасливий, що можу називатися його учнем. Не раз він радив мені обминати Климковського, та я гадав, то в ньому страх сидить, ще з минулого. Вже потім збагнув, що то мудрість йому підказувала, він бачив далі, ніж я. Я не послухав професора, за що добряче заплатив. Ось як справа була.