— Не сходиться. Якщо вони знайомі із Стасем, він міг би спитати про мене в нього.
— Це була б халтура. Ви не підтримували стосунків довгі роки. За цей час людина може кардинально змінитись. А ваш друг Стас Дорошенко на прізвисько Скальпель… Ви ж не знаєте, що насправді пов’язує його з Огієнком. Те, що ти чула телефонну розмову, те, що ви бачили на дорозі, ще нічого не значить.
— То що ж робити?
— Вам потрібна інформація про Вернера — оце перш за все.
Старий слідчий підійшов до вікна і визирнув надвір.
— Вже темно. Де ви зупинились?
— Зняли квартиру, недалеко від автовокзалу.
— Гаразд. Їдьте туди, відпочивайте. Я завтра чекатиму вас тут годині об одинадцятій. Спробую знайти щось корисне.
Ми їдемо освітленими вулицями. Я роздратована, приголомшена, і трохи розчарована. Ми, нічиї діти, кожен у глибині душі маємо надію, що нас випадково загубили, що нас шукали і знайти не могли — або підмінили, або в нас мати — герцогиня… У кожного є своя казка. Більшість із нас дізнається правду, коли починає пошуки. Як правило, матуся знаходиться, та віднайденій дитині не рада — це м’яко кажучи. Здебільшого, ненька п’яна, брудна і здичавіла.
Іноді трапляється інший сценарій. В матінки нова родина, яка нічого не знає про бурхливу молодість добропорядної матері і зразкової дружини, і коли живий доказ помилок далекої юності постає перед очима посімейства — ну, німа сцена! А потім виявляється, що новий член родини абсолютно не вписується в плани рідні і його випроваджують — більш чи менш інтелігентно.
Я знала це, бо ті зі старших, хто втратив таким чином свою виплекану довгими роками казку, розповідали нам. І я не схотіла тоді знати. Я вирішила, що моя казка залишиться при мені і я — донька герцогині у вигнанні. Або загублена принцеса. Тепер казці відірвано крильця і лапки. Мої дід та баба були негідниками, падлюками і вбивцями, моя мати — безхребетна ганчірка, а батечко — темна конячка, та все одно саме через нього я зараз загрузла в лайно по самі вуха. І Рудий разом зі мною.
— Вадику, тобі треба повернутися додому.
Я не можу користуватись його добротою. Всі ці роки він був поряд зі мною: потішав, лікував, панькався, витримував мої примхи і роздратування, витягував з депресій, а я приймала це, як належне. А тим часом у нього немає ні особистого життя, ні родини, а він заслуговує на щастя.
— Ти що, Лізо! З якої речі?
Він стоїть біля вікна в цій чужій квартирі. Світло від люстри іскриться в його світло-каштановому волоссі, грає в бурштинових очах. А він гарний, мій Рудий. Я завжди це знала. Я не маю права користуватись отак його відданістю і наражати його на небезпеку. Хтозна, що там іще попереду.
— Вадику, послухай мене… Ти мій найкращий друг. Власне, ти єдиний мій друг. І я розумію, що всі ці роки користувалась твоєю дружбою. Але тепер я розумію, яка я егоїстка. Тому досить. У мене виникли проблеми, які я маю вирішити сама. Це небезпечно, і я не маю ніякого права далі наражати тебе на небезпеку.
— Ти розумієш, що зараз кажеш?
— Так. Тепер розумію. Це через мене біля тебе не тримаються жінки, в тебе немає родини…
— Лізо, припини молоти дурниці. Ти — моя родина і єдина жінка, яку я хочу бачити поряд. Невже це так важко зрозуміти? Я не покину тебе ніколи і не проміняю навіть на принцесу крові. Ти своєю твердою головою це здатна збагнути, чи мені треба все це написати великими літерами в себе на лобі? Я кохаю тебе. Ти це хотіла почути? Я кохаю тебе, вперта ти істото, і ти мене не спекаєшся. Все, точка, припинили дебати.
Не треба було тобі цього казати, Рудий. Тому що тепер я вже точно знаю, що прийде час і я втрачу тебе. Щойно я дозволю цьому коханню вирватись на волю, воно зникне, майнувши хвостом. І ти, чужий і холодний, підеш. Поки я для тебе недосяжна, ти поруч, та якщо…
— Лізо, я знаю, про що ти зараз думаєш.
— Знаєш?
— Так. — Рудий обіймає мене за плечі. — Та я нікуди від тебе не подінусь. Ніколи. Навіть не чекай цього.
— Ти не повинен…
— Досить. Що сказано — те сказано. Я давно мав тобі це сказати. Якщо ти ще не готова до таких стосунків, я почекаю. Я згоден чекати, Лізо. А тим часом я просто буду поруч.