— Ти її вбила. — Рудий вже опам’ятався. — Лізо, ти вбила її!
— Так, шкода. Попільничка була гарна.
— Не блазнюй.
— А чого ти чекав? Ця стара леді застрелила б нас обох. Чи ти вважаєш, що це в неї рогатка?
— Дивина. Пістолет з глушником. — Рудий відкидає його ногою в куток. — Хто б міг подумати! На вигляд — порядна стара жінка.
— І чому це вважається, що похилий вік гарантує порядність? Вадику, це дурня. Вбивця і в старості лишається вбивцею, а злодій — злодієм. Кому, як не тобі знати, що мало хто на старості переосмислює і щиро кається. Ні, горбатого могила виправить. І ось тобі наочний приклад. Ач, паскуда, лежить, хоч бери та ховай! А я впевнена, що це саме вона і вбила Корбута. Ми спізнились лише на кілька хвилин.
— А чим би ми зарадили?
— Ну, може, вона б нас посоромилась і не стала б убивати Корбута.
— Логічно. Та особисто я на це не дуже б розраховував. Вона б просто витратила на два набої більше, от і все.
— Ну, це ще ми б подивились! Цікаво, що вона тут шукала? А щось же шукала і майже знайшла. Подивимось?
Ми сідаємо навпочіпки біля трупа. Обличчя в жінки бліде, як у людини, що постійно сидить в приміщенні. Риси правильні, та загалом все якесь невиразне. Часом трапляються такі обличчя: все начебто на місці, правильні риси, все припасовано як слід, а от лице лишається сірим і не привертає погляду. Щоправда, такі безбарвні, позбавлені індивідуальності вивіски за допомогою макіяжу можна перетворювати як завгодно, настільки вони ніякі, як чистий аркуш паперу, та цій старій така процедура вже не допоможе.
— Вона жива. — Рудий мацає пульс. — Міцна в бабці макітра.
— Тим краще. Розпитаємо її.
Вона відкриває очі. Я думала, що очі в неї теж невиразні, та від її погляду мороз іде поза шкірою. Такі очі бувають у скажених собак — повні лютої злості на весь світ. Злість ця не має ніяких розумних причин, через те ще страшніша. А людина… людина іноді народжується така, з дефектом. І живе потім лише з одною метою: якомога більшій кількості людей завдати болю. Це Він, мабуть, на мить відвернувся — і в світ приходить отаке диво, без Його іскри в серці і без найменшого натяку на душу.
— Ви мені заплатите за це…
Вона цідить слова, наче розплавлений свинець. Голос її тихий, нагадує сичання змії. Та я тебе не боюсь, стара, бо ти програла. Я молода і гарна, я люблю життя, а ти животієш ненавистю, значить, сил любити в тебе немає. Ти слабша. Щоб ненавидіти, не треба великого розуму чи сили, а от любити… Знаєш, стара, я люблю оті клени за вікном, і сіре туманне небо, я люблю натовп на проспекті і чорну ріллю за містом. А ти цього не можеш. Ти — слабша, тому я переможу.
— Ну, і що ми тут шукаємо?
Вона лежить на підлозі, тож ми посідали поряд. Думаю, Корбут спостерігає за нами звідти, де він тепер, і тішиться з того, що бачить.
— Нічого не скажу.
— Рудий, дай мені її сумку. Там мають бути документи.
Вона робить рух, та я перехоплюю її суху руку. Ні, я молода і сильна, а ти — просто суха нікчемна бадилина. Я переможу, бо інакше і бути не може. Я, зрештою, завжди перемагаю. Я з дитинства засвоїла: якщо довго і вперто гнути свою лінію, все вийде.
Я розкриваю сумку. Звичайний набір: зіжмаканий старий гаманець з кількома гривнями, гребінець і люстерко. І пенсійне посвідчення. Оце так!
— Глянь, Рудий!
— Не може бути! Климковська Ольга Андріївна? Я гадав, вона давно померла!
— Я теж чомусь так думала.
— Звідки ви мене знаєте?
Вона вже сіла, спершись спиною об стіл. То ось яка ти, Ольго Андріївно? Мила бабця, нічого не скажеш. І мені здається, я тепер розумію дещо… Ця істота в принципі не здатна ні на що добре. Думаю, в дитинстві вона вішала котів і відривала лапки і крильця метеликам. Ну, народжуються іноді такі потвори, що тут казати? Буває. От тільки мені тепер трохи страшно. Гарну ж я маю спадковість.
— Звідки ви знаєте мене? — сичить, як гадюка, треба ж таке! Хуліганка, а не бабуся!
— Приємно познайомитись, люба бабусю. Чи ти мене не впізнала? Я — Еліза, твоя онука. Гарна зустріч, правда? Мені подобається.
Вона дивиться на мене так, наче побачила власну смерть. Обличчя її спочатку блідне, потім червоніє, йде плямами — еге, то ти не вмієш тримати себе в руках?
— Еліза?! Цього не може бути… Ні, ти схожа, схожа на неї, Любу… То це ти! Ти!
— Я, хто ж іще? От не знала, що ти продовжуєш вбивати, мила бабусю!
— Лізо, припини! Її зараз інсульт розіб’є.
— Мені буде шкода до сліз.
— Еліза! Ні, ти… тебе нема!