— Нічого страшного, кістки цілі, груди не поранені. Якби трохи вище вдарила, в шию — тоді все, був би кінець.
Чоловік схиляється над вбитою, потім дивиться на Корбута, що лежить на підлозі. Я тихенько рухаюсь у напрямку покинутої в кутку зброї.
— Я не заподію тобі нічого лихого, Елізо. Зброя тобі не потрібна.
— Це ти так кажеш.
Я підбираю пістолет. Він незграбний і важкий, ні, не візьму його, він якийсь неоковирний і незручний.
— Хто ти такий?
— Я думав, ти здогадаєшся, — він жорстко, по-вовчому посміхається. — Я — твій дід, Елізо, Василь Олексійович Климковський.
На мене просто сиплються багатообіцяючі родичі. Це вже стає одноманітним. Ну хоч хтось нормальний є в моїй генеалогії, чи тільки вбивці, негідники і психопати?
— Ов-ва! І тепер ти удівець?
— Так. Питаєш, навіщо я її вбив? Я скажу тобі. Сьогодні я нарешті дізнався, хто винен у смерті моєї дочки. Тому я просто вбив убивцю.
Він швидко і вміло обшукує кімнату. Цікаво, а цей що шукає? Чи не той негатив, через який так лютилась його дружина? Але я йому його не покажу, це мій трофей. Якщо Корбут ховав його, то щось на ньому є цікаве.
— Що ти шукаєш?
— Я вже знайшов.
Він відчинив вікно і витягає з рами щось невеличке, схоже на цвях, тільки тонкий, з великою голівкою. Це що за манія? Новини в будівельних технологіях?
— І що це таке?
— Жучок. Хтось з даху сусіднього будинку вистрілив ним у раму. Цього досить, аби прослуховувати всю квартиру. Я знав, що він десь тут.
— Звідки?!
— Потім поясню. А зараз треба йти звідси. Вочевидь, вас обох чекали тут — і тому заздалегідь припасували жучка. Хтось знав, що ви прийдете сюди. Хтось прорахував вас і навіть знав, про що ви говоритимете. Хто б це міг бути?
— Я не знаю.
— Добре, розберемось. Ходімо.
— А трупи?
— Вони вже нікуди не поспішають.
Ну, це вже трохи занадто. Мила сімейка, ви не знаходите?
13
— Ось цю касету мені прислали сьогодні зранку. Ользі подзвонили, вона вийшла, в двері постукали, я відкрив — на порозі лежав пакуночок. Я прослухав касету і зробив деякі висновки.
Ми сидимо в невеличкій, стерильно чистій квартирі. В квартирі Корбута теж все отак сяяло. Мабуть, в господарів рильце було в пушку, раз наводили таку люту стерильність у помешканні. Компенсують, так би мовити, брудну совість.
На касеті записано нашу розмову з Корбутом. Все це настільки дивно, що я не знаю, що й думати.
— І ти не спитав у неї, чи це правда?
— Ти не дуже поштива до старших, так, Елізо?
— З якого дива? Вік не має ніякого стосунку до почуття поваги і сам собою повагу не гарантує. Є зовсім молоді люди, які гідні найбільшої поваги, є такі, що тільки йдуть в цьому напрямі — от як ми з Рудим, у нас все ще попереду. І від тебе ми відрізняємось тим, що ми ще можемо — чи не зможемо заслужити повагу, а от з тобою вже все ясно. І те, що я про тебе знаю, в мене особисто добрих почуттів не викликає, то про яку поштивість ідеться?
— Зрозуміло. Та ти не все знаєш…
— Потім вислухаю ще й твою версію. Можеш навіть збрехати, це нічого не додасть до мого світовідчуття.
Мені останнім часом так часто брехали, що я вже й себе підозрюю іноді — а чи я та, за кого себе маю?
— Спасибі й на цьому. — Климковський важко повертається і сідає до нас обличчям. — Знаєш, всі ці роки я знав, що ти десь є. І думав: ану, як з тебе вийшла злочинниця чи щось таке, як з більшості інтернатських дітей. Іноді уявляв, як зустрінусь із тобою і що скажу, а зараз бачу: що б я не сказав, ти все одно все для себе вже вирішила.
— Сентиментальний вступ вважатимемо завершеним.
— Ти не дуже добра, так, Елізо?
— З якої речі мені бути доброю до тебе? Хто ти мені такий?
— Так, звісно. Ну, що ж, я це заслужив… А нічого не спитав у Ольги тільки тому, що всі ці роки постійно підозрював, що занапастила Любу саме вона. І от сьогодні я прослухав запис і мої підозри підтвердилися. Тому я пішов за нею, зайшов і вбив її. Шкода, спізнився.
— Дуже мило з твого боку. От тільки в мене лишались питання…
— Повір, Ольга нічого б тобі не сказала.
— Рудий, ти поглянь, яке миле сімейство! Просто сама собі заздрю, що провела життя далеко від них. Ти мав рацію, мені пощастило. Скажи мені, старий, що твоя ненормальна дружина шукала в столі Корбута?
— Не знаю. Можливо, щось там було, що компроментувало її. Корбут мав на неї щось, і саме через це ми колись змушені були піти у відставку. Щось було в нього на Ольгу, щось таке, що вона аж синіла з переляку.