— Ні!
— Добре. Тоді ти знаєш, чия черга помирати. Так розкажи мені, полегши сумління. Хто тебе найняв?
— Я не знаю, про що ти.
— Добре. Їдь у справах, царство тобі небесне.
— Що ти хочеш сказати?
— Виконавців вже пришили, тепер мені цікаво, скільки проживеш ти? Я заставлюсь із своїми партнерами, що не більше доби. Думаю, що виграю.
Він сходить смердючим потом і мені стає гидко. Є такі люди, в них секреція має специфічний запах, і це нестерпно. Якщо я правильно пам’ятаю загальний курс, це пов’язано з деякими захворюваннями внутрішніх органів.
— То ти мені розкажеш? Як ні — то ні, тебе так і так уб’ють, та якщо деякі знімки потраплять до…
— Розкажу. Припини блазнювати, стерво таке. Ти аж надто багато про мене знаєш, і тобою я потім заопікуюсь. А зараз розкажу, якщо тобі цікаво. Найняла мене жінка, невеличка, чорнява, за п’ятдесят, хоч на вигляд і молодша, та мене не проведеш. Показала знімок, сказала, де шукати. Він зупинився в готелі «Південний». Прослідкували і виконали, свідків не було, мої дівчата не дають осічки. І як ти на мене вийшла, мені страшенно цікаво. Заплатили нам одразу, наперед. Ідеальна клієнтка.
— Он як? То чому дівчата мертві?
— Тепер і я про це думаю.
— А до тебе що, можна просто з вулиці прийти і замовити вбивство? Хто її рекомендував тобі — чи тебе їй? Вона ж назвала когось?
— Вона принесла мені лист від самого Носика. Чула про такого?
— Ні.
— Тоді дізнайся. Я Носика знаю давно, колись разом на одних нарах спали. А тепер він — величина, та й мене не забуває, отож лист від Носика — це для мене єдина перепустка. Мені нема чого додати, правда.
— Тоді їдь. Ти мені більше не потрібен, земля тобі пухом, тобто — прощавай, спи спокійно і так далі. Вінок не пришлю, ми недостатньо знайомі.
Я виходжу з машини, а він їде. Може, він теж збрехав. А може, сказав правду, як це перевірити? Кажуть, кожна людина інколи говорить неправду, та у мене склалось враження, що мої співгромадяни заповзялися перевиконати норму брехні на душу населення.
— Непогано було чути. — Огієнко вимикає передавач і вимушено всміхається. — Та було б краще, аби хтось із нас…
— Це дискримінація. Жоден з вас не вміє читати думки, а в усьому іншому я зробила справу не гірше, ніж зробили б її ви.
Він, нарешті, зрозумів, що зі мною не варто сперечатися. Або зробив вигляд, що зрозумів. Ну, і що ми дізналися? Знову приїхали в нікуди? Що то за жінка, що їй треба? І хто такий Носик?
— Я знаю про нього, та це нам нічого не дасть. — Огієнко спиняє свою машину побіля «Мак-Дональдза». — Ходімо, перекусимо, чи що? Там і поговоримо.
Ми сідаємо за столик, Рудий іде до каси. Він знає мої смаки. А цей чужий чоловік просто якийсь час буде поряд з нами, а потім зникне. Я втомилась від його присутності, вона мене дратує. Чому я повинна спілкуватися з ним? Він мені не подобається. Чи пі? Мене дратує те, що я була б не від того, щоб переспати з ним. Я, звичайно, цього не зроблю, та вже давно відчула, що була б, у принципі, не проти. Просто так, задля розваги.
— Лізо, твоя картопля.
Рудий сідає поруч і пауза припиняється. Він такий звичний і знайомий, я знаю його все життя. Мені затишно з ним, і я нізащо не віддам його іншій жінці, тепер я це розумію. От тільки як бути з тим, що є чоловіки, з якими мені іноді хочеться переспати — просто так, задля розваги? Брехати Рудому я не зможу, та почувати себе в чомусь зв’язаною не хочу. Ні, все-таки краще завести кота. Він не буде проти моїх кроків уліво. Власне, чоловіки з’являються і зникають, а кіт залишиться зі мною.
— Олесю, і хто такий цей Носик? — Рудий старанно приховує ревнощі.
— Носик — це один із тих, чий авторитет серед злочинців непохитний, як Монблан. Я навіть не зазираю в файли, бо чудово знаю цього типа — не особисто, звичайно. Та зараз скажу одне: отут, на півдні України, Носик — найбільший кримінальний бос, без його дозволу не робиться нічого.
— І як нам його знайти?
— Перейди йому дорогу — і він сам тебе знайде, незчуєшся.
— Це несерйозно, — мені набрид Огієнко, він надто багато на себе бере. — Або ми поговоримо з ним, або знову залишимось ні з чим. Мені набридла ця дурна історія. Отже, нам потрібен Носик? Ідіотське прізвисько… То давайте знайдемо його досьє і подивимось, де його вразливе місце.
— Лізо, ви не розумієте…
— Ні, лейтенанте, це ви не розумієте. Нам потрібен цей тип, отже, ми маємо його дістати, так чи інакше.
— Лізо, ви не розумієте!
— Заводьте машину і поїхали, пане Огієнко.