Минулої ночі вона не стулила очей. Чого тільки не передумала після відвідин старої циганки Магди! Та наворожила їй повний короб лиха і всіляких нещасть. Розуміла, що все те, що шелеснули зморщені вуста ворожки, — одна нісенітниця. Скільки вже зарікалася не зважати на теревені хитрої циганки! Але забувала про свій намір, ледве серце огортала якась неясна туга. І знову йшла до Магди, хоч передчувала, що та обов'язково напророкує їй напастей більше, ніж можна взагалі уявити собі. Це вже традиційно. Чи бачила Магда в її очах непідробний хвилинний жах і тішилась з того, чи здогадувалась, що й справді у неї немає ніякої певності в завтрашній днині, і лихим пророцтвом стверджувала це?
Дурниці всі оті ворожіння! І все ж, серце щемно завмирало їй бодай при таких зловісних словах: «Чоловік, за яким побиваєшся, ніколи не вернеться… Може, його вже немає в живих…» Відьомський вогонь в очах циганки палахкотів такою переконаністю і вірою в сказане, що Гелена мимоволі поринала в якусь крижану сладу священного жаху і жаліла себе. Знала б лише циганка, що не за рідним чоловіком сохне її серце!..
Про Симона вже два місяці не було жодної чутки. Де ж він заподівся?
Гелена таки зважилась і заявила органам влади, що є дружиною відомого бандита. Як і передбачав Симон, їй простили, лише зауважили, що прийшла вона трохи запізно. Але ж простили. А чого б і не простити? Чи так вже вона й завинила перед Радянською владою, що була за дружину тому кровопивцю і вік свій занапастила? Адже вона аж ніяк не замішана в його бандитських злочинах!
Спочатку боялася помсти з боку Тетериних поплічників. Але влітку були розгромлені усі лісові схрони. Про чоловіка, правда, не було ніяких певних вістей. Не знайдений серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!
На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки — ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!
На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий — одразу було те видно — був неймовірно схожий на нього.
— Боже мій! Невже це ти, Симоне? — пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. — Невже я бачу тебе?
Він якусь мить дивився на неї.
— Гелена?!
— Я! — тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.
Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.
— Стривай, Кім, — нагнувся до нього Тарас. — Поїдемо трохи згодом.
— Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! — вражено вигукнула Гелена. — Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.
— Тарас я, — назвав він себе. — Тарас Сокрута. — Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, — стримано посміхнувся він.
— Боже мій… Симо… Тарасе, — похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. — Та ти ж геть сивий!
— Еге ж, — сумовито глянув на неї Тарас, — білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?
— Боронь боже! — перехрестилася Гелена. — Не мій він! Бодай би десь земля йому в ногах розверзлася!
— Може, таки й розверзлася, — мовив Тарас. — Пропав він під час облоги. Може, в болоті захряс, а може, таки й вислизнув… Він хоч і череватий, та спритний бандюга…
— Та я ж наче на світ народилася, коли він пощез… Бодай би вже і не чути ніколи про нього!.. Чого ж ти не озивався так довго? Схрони ж відколи розгромили!
— Лікувався після «лісових курортів», Гелено. Ти ж знаєш, на що вони здатні!
— Бачиш, Симоне… Ти даруй, що тебе так величаю, бо для мене ти таки Симон… Я ж тоді не відала, хто ти є, а попереджала — стережись їх! Чого ж не послухав?
— Тепер видніше, — усміхнувсь Тарас, — що тоді слід було робити…
— А я ж повинилася… Простили мені!
— Виходить, послухала мене? Отже, в нагоді моя порада стала?
— Я то послухала! — Гелена пильно глянула на Кіма, погладила його по голові. — Син? Викапаний батько…
— А ті песиголовці не помітили цього, на щастя, — пригорнув Тарас до себе сина. — А може, й помітили, та не зізнались ми їм!