— Товаришу майор! Згідно з вашим викликом прибув у ваше розпорядження.
Максименко пішов йому назустріч, обійняв прибулого. Марчук скоса зиркав на цю зустріч. Здогадався, що це, певне, і є той «суперрозвідник», якого так чекав Максименко. Прикипів до нього ревнивим поглядом. «Нічого собі. Міцний, одразу почувається воля і сила. Красень… Очі, як у писаної кралі, палахкотять синявою… Йому б на сцену, а не в міліцію…» — подумав Марчук. Козирнувши, він вийшов.
— Чого ж не попередив? — з докором глянув на прибулого Максименко. — Я б тебе зустрів, як годиться… А ти анітрохи не змінився, час над тобою не владен, Тарасе… Радий, дуже радий, що ти одгукнувся на моє запрошення…
— Офіційний виклик, — уточнив Тарас Сокрута. — Чого не попередив? Так я ж супроводжуваний вельми почесним ескортом…
— Яким? — не зрозумів Максименко.
— Дружина і син, — поспішив пояснити Тарас. — Вони лишилися на вокзалі в кімнаті відпочинку, доки я влаштуюсь… Як не вмовляв Зіну лишитись дома, нічого не подіяло. Довідалась, що відрядження тривале… «З тобою!» — і край.
— Та-ак, — замислився Максименко. — Непередбачене ускладнення… Ми тобі кімнатку приготували, гадали, що ти сам-один… Тепер треба думати про квартиру…
— Нічого не треба думати. Кімнатка нас влаштовує. Вони у мене не привередливі…
— То ти, значить, одкозакував? — сумовито усміхнувся Максименко. — Давно?
— Кіму вже чотири роки. Бідовий хлопець росте!
— А я все козакую…
— Чого ж так?
— Все ніколи, не до залицянь, — усміхнувся Максименко. — Парубок я, сам бачиш, вже підтоптаний… Та й Ксеню забути не можу… Пам'ятаєш її?
— Ще б пак! — посуворішав Тарас. — Я нічого не забув з тої пори…
— І я не забув, — мовив Максименко. — Тому і згадав про тебе… У міністерстві довідався, де ти і що ти… Викликав, бо дуже ти мені потрібний. Ти ж Чорний ліс ще з війни знаєш… Доведеться знову помандрувати. Як, готовий?
— Готовий! — виструнчився Тарас. — А що за завдання, товаришу майор?
— Стривай! — зупинив його Максименко. — Не поспішай одразу в пекло… Ти що ж, моє ім'я вже забув? Щось дуже офіційно розмовляємо, друже…
— Не забув, Іване… — тепло дивлячись на давнього товариша, мовив Тарас. — Але ж, служба, Іване… Васильовичу, — додав він.
— Служба розпочнеться пізніше, Тарасе, — заперечив Максименко. — А зараз підготовка, вивчення деталей операції… До весни… Завдання дуже небезпечне… Схоже на те, яке ти виконував у час війни… Але одразу ж домовимось: міліцейську форму знімаєш сьогодні ж. Треба, щоб у місті ніхто тебе не бачив в ній… Твоєю підготовкою та й контролем за проведенням операції займатимусь я особисто… Зараз поїдемо за твоїми на вокзал, влаштовуйтесь, увечері заїду, погостюєте в мене. Перший і останній раз. Не можна, щоб нас бачили разом. Здається, що хтось пильно стежить за всіма, хто зі мною контактує…
Максименко розповів Тарасу про трагедійну смерть родини Мусія Батюка.
— Твій Марчук має рацію, — мовив Тарас, вислухавши розповідь. — Дядько сам розповів у селі про все… От бандити і помстилися.
— А як не розповів? А як тут вистежили?
— Хай так. Але ж не можна, щоб начальник обласного відділення конспірувався в місті… Ще чого не вистачало! Може, ще й зустрічатися на конспіративній квартирі?
— З тобою — так! Йдеш на відповідальне завдання, а я відповідаю за тебе головою… Та справа не лише у відповідальності… Дорогий ти мені, друже! Навіть і не уявляю, як житиму, коли «розкусять» тебе ті головорізи… Ось сьогодні Марчук сказав, що у мене зайвина емоцій, нерви розладналися, бо сльозину в моїх очах запомітив… А справа ж не в нервах, Тарасе. Душу живу маю…
— Можеш покластися на мене, — поспішив запевнити його Тарас, помітивши особливу розчуленість товариша. — Зроблю все можливе і неможливе навіть, аби все було гаразд.
— Вірю в твій розвідницький талант, — сказав Максименко. — Дружину з сином одправиш додому одразу, як отримаєш розпорядження вирушати до лісу.
— Спробую! 3 твоєю допомогою, звичайно, — усміхнувся Сокрута.
Час непомітно спливав у споминах. Кім, набавившись плюшевим ведмедиком, дарованим Максименком, тихенько заснув на канапі, обійнявши іграшку. Дорослі ж сиділи за столом, не наважуючись розійтись, хоч була вже доволі пізня година. За пляшкою старого угорського вина, яку роздобув Максименко, неквапно текла розмова. Друзям було що згадати. Зіна з м'якою усмішкою слухала їх обох. Згадували найбільше Тарасову глибоку розвідку, коли він з радисткою Ксенею Костецькою пройшов мало не всі нетрі Чорного лісу в пошуках фашистських підземних лабораторій, де за донесенням з центру велись якісь біологічні дослідження над в'язнями концтаборів. Тарас нині вкотре пригадував подробиці тих небезпечних мандрів. Розповів, як Ксеня, ця ясноока, худенька дівчина, порятувала його, коли він, провалившись у болотяну твань по груди, вже, було, втратив всякі надії на порятунок.