Тифліс, 20.04.1904
ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА
[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]
1
Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
хотів йому віддати
своє кохання й сум.
Та ледве де береза
лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.
Крізь віття синє небо
погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
спогадує ясні.
З одчаю на узлісся
іде сумний Трістан,
аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
упав у борозенку
і тяжко заридав.
Прийшла дівчина жати
і постать зайняла,
почула те ридання
і ближче надійшла.
Мов доля необорна,
була її краса,
і чорна, мов те горе,
була її коса.
Хороші в неї очі
і темні, мов одчай, –
хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.
А голос у дівчини –
мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.
Спитав він: «Як ти звешся,
дівчино таємна?» –
«Ізольда Білорука», –
відмовила вона.
«Се ймення – найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»
2
«Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
палкої любови,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?»
«Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий…»
«Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана». –
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»
3
«Ой матінко-феє Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов ангел у божім раю».
«Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
в колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав». –
«Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна».
«Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
блакиту морського позичить
попросим русалку саму».
«Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю».
«Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
одного не зможе Моргана –
твоєї душі одмінить».
4
У темнім лісі знов Трістан
самотну терпить муку,
і жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
і враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова…
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
«Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?