1. Главная
  2. Книги
  3. Украинка Леся
  4. Поеми
  5. Страница 2
Выбрать главу
III
На без­люд­но­му бе­ре­зi мо­ря Одинока ха­ти­на стоїть, В тiй ха­ти­нi ри­бальськiй убо­гiй Збройний ли­цар са­мот­нiй си­дить.
То Ро­берт. Вiн в вiк­но пог­ля­дає, Чи не мрi­ють отi ко­раб­лi, Що ве­зуть хрес­то­нос­цiв од­важ­них На вiй­ну до свя­тої зем­лi.
Нi, не вид­ко нi­чо­го на мо­рi, Не бi­лi­ють вiт­ри­ла яс­нi. Грає вiльне ши­ро­кеє мо­ре, Гомонять йо­го хви­лi гуч­нi.
Та Ро­бер­то­вi сум­но ди­ви­тись На те мо­ре ве­се­ле, буй­не, Як зга­дає вiн рiд­ну країну, Затремтить йо­го сер­це сум­не.
I Ро­берт, од вiк­на одс­ту­пив­ши, Лiг на ла­ву i пог­ляд пiд­вiв На пот­рiс­ка­ну сте­лю; на сте­лi Павутиння па­вук со­бi плiв.
I знi­чев'я Ро­берт за­ди­вив­ся На ро­бо­ту то­го па­ву­ка; Лицар ба­чив, як пря­лась по­ма­лу Тая нит­ка тен­дiт­на, тон­ка,
Як па­вук по тiй нит­цi спус­кав­ся, Розколихувавсь по­тiм на нiй, Щоб її до стi­ни при­че­пи­ти, Далi не­вiд роз­ки­ну­ти свiй.
Що гой­днеться, то нит­ка й пор­веться. I до­до­лу па­вук упа­де, Але за­раз же зла­зить уго­ру I но­ву со­бi нит­ку пря­де.
Так шiсть раз той па­вук об­ри­вав­ся, I шiсть раз вiн на сте­лю злi­зав, Але всьоме та­ки удер­жав­ся Й до стi­ни свою нит­ку прип'яв.
Тут Ро­берт рап­том ско­чив на но­ги, Ухопив свою зброю до рук I гук­нув: "Та нев­же та­ки ли­цар Менше має сна­ги, нiж па­вук!?"
IV
Ой то ж не со­кiл-ви­но­зiр Злетiв з го­ри в до­ли­ну, - То при­ле­тiв юнак Ро­берт У рiд­ную країну.
Вiн на ко­не­вi во­ро­нiм По краю про­бi­гає, В ос­тан­нiй раз шот­ландський люд До бою вiн скли­кає:
"До зброї всi! чи ще жи­ве Мiцна од­ва­га ва­ша? За во­лю зги­нуть ми кля­лись, А де ж при­ся­га на­ша?
Хто во­лi ще не вiд­цу­равсь, Нехай iде до бою! Хто пам'ята про сла­ву й честь, - До зброї! хто за мною?"
Не згас, не згас шот­ландський дух, Шотландiя повс­та­не! У сьомий раз, як в пер­ший раз, Зiбралися се­ля­не.
Король Ед­вард не спо­дi­вавсь Шотландського повс­тан­ня, Його ли­царст­во ро­зiй­шлось Уже на спо­чи­ван­ня.
Зосталась тiльки по­ки що Мала час­ти­на вiй­ська, Безпечна й смi­ли­ва бу­ла Залога та анг­лiй­ська.
Все роз­мов­ля­ють во­яки, Якi з вiй­ни дос­тат­ки, Якi в Шот­лан­дiї ко­роль Збиратиме по­дат­ки.
Серед анг­лiй­ських во­якiв Сидять па­ни шот­ландськi: Тепер ко­роль їм знов вер­нув Права й маєтки панськi.
Тож завт­ра кож­ний з них пi­де До рiд­ної осе­лi, - Чого ж си­дять во­ни та­кi Смутнi та не­ве­се­лi?
Того, що ду­шу їм гри­зе I со­ром, i до­са­да, - Здається їм, що все кру­гом Гукає: "Зра­да, зра­да!.."
Англiйськi ж ли­ца­рi со­бi Пiсень гуч­них спi­ва­ють, I так бадьоро на спи­сах Їх ко­ро­гов­ки ма­ють.
Селяни ти­хо пi­дiй­шли До вiй­ська за го­рою, З'явились, на­че з-пiд зем­лi, I вда­ри­ли до бою.
Все за­шу­мi­ло, за­гу­ло, Мов бу­ря-хур­то­ви­на, Роберт лi­та на во­ро­нiм, Неначе гро­мо­ви­на.
Ох, лю­тий бiй, ос­тан­нiй бiй, - Щаслив, хто пе­ре­мо­же!.. Англiйцi в роз­па­чi, кри­чать: "Рятуй нас, ми­лий бо­же!"
До них з гра­ни­цi пос­пi­ша Вiд ко­ро­ля пiд­мо­га, Її стрi­ча шот­ландський крик: "Нi, на­ша пе­ре­мо­га!"
Пiдмога сильна на­дiй­шла, Але шко­да - вже пiз­но! Женуть шот­ланд­цi во­ро­гiв, Гукають вслiд їм грiз­но:
"Не до­ве­деться бiльше вам Ламать чу­жої во­лi! Коли жит­тя вам до­ро­ге, - Кладiте зброю до­лi!"
Шотландське вiй­сько зай­ня­ло Англiйцiв пiд го­рою, Нема ря­тун­ку їм, не­ма, - Складають до­лi зброю.
Тодi з гро­ма­ди вис­ту­па Роберт i про­мов­ляє: "Отак те­пер шот­ландський люд Англiйцям об'являє:
Наш край вiд­дав­на вiльний був, Таким по­вiк вiн бу­де; Ви ба­чи­ли, як прав своїх Боронять на­шi лю­ди.
Збира хай в Анг­лiї Ед­вард Податки й де­ся­ти­ни, А всяк шот­лан­дець - вiльний пан Своєї батькiв­щи­ни.
Селянам на­шим бай­ду­же Про лас­ку й над­го­ро­ди, Вони не пi­дуть з ко­ро­лем За ли­царст­вом в по­хо­ди.
Тепер я ва­шу зброю всю У зак­ла­дi ли­шаю, А вас до­до­му вiд­пу­щу По братньому зви­чаю.
Iдiть Ед­вар­до­вi ска­жiть, Як чу­ли по сiй мо­вi. Коли не зго­диться на мир, - Ми знов у бiй го­то­вi".
Англiйцi мовч­ки одiй­шли Без ко­ро­гов, без зброї; Без ра­до­щiв пiш­ли во­ни Геть до зем­лi рiд­ної.
I як в до­ли­ну вже зiй­шли, Оглянулись на го­ру, Роберта вгле­дi­ли во­ни Серед сiльсько­го збо­ру.
Укрита лю­дом там бу­ла Уся го­ра зе­ле­на, А ви­ще всiх сто­яв Ро­берт, У нiг йо­го зна­ме­на.
Лежала й зброя вся ота, Що на вiй­нi заб­ра­ли, Шотландська зброя й ко­рог­ви Навколо нього ся­ли.
Роберт не­на­че рiч дер­жав, Змагався, бо­ро­нив­ся, Зняв по­тiм яс­ний свiй шо­лом I лю­до­вi вкло­нив­ся.
Англiйцi чу­ли, як гук­нув Увесь той гурт се­лянський: "Хвала i честь! не­хай жи­ве Роберт, ко­роль шот­ландський!"
V
Так Ро­берт за сна­гу та од­ва­гу Королем у Шот­лан­дiї став, В Едiн­бур­гу, прес­лав­но­му мiс­тi, Привселюдно ко­ро­ну прий­няв.
Урочиста одп­ра­ва скiн­чи­лась, Вийшов з церк­ви ко­роль на май­дан, Люд гу­кає: "Ро­бер­то­вi сла­ва! Хай жи­ве! вiн до­вi­ку наш пан!"
Коли се рап­том стих­ло гу­кан­ня, I весь люд мов че­кає чо­го. З юр­би вис­ту­пив гурт не­ве­ли­кий, - То об­ра­нi вiд лю­ду всього.
З них один на­пе­ред вис­ту­пає, Короля вiн пок­ло­ном вi­та, Поглядає нав­ко­ло по лю­дях I та­кую про­мо­ву чи­та:
"З лас­ки бо­га й на­ро­ду об­ра­ний, Наш ко­ро­лю! вi­таєм те­бе! Ми пiд­да­ни­ми вла­ди твоєї Признаємо охо­че се­бе.
Коли ти бо­ро­ни­ти­меш во­лю Й са­мос­тiй­нiсть на­ро­ду тво­го, Ми по­вiк ша­ну­вать те­бе бу­дем I лю­би­ти, як дру­га сво­го.
Ти клик­неш на вiй­ну - ми збе­ре­мось Пiд твою ко­рог­ву всi гур­том, Ми го­то­вi то­бi i країнi Послужити ме­чем i щи­том.
~ 2 ~