Поетика

Мужа я бачила — мідь він огнем прикував до людини^{183},

і т. ін. А з діалектизмів виникає варваризм. Отже, треба якось перемішувати ці вислови: одне робить мову не грубою і не низькою, це діалектизм, метафора, прикраса та інші зазначені види, а слова загальновживані нададуть їй ясності. [1458 b] Немалою мірою сприяють ясності стилю та уникненню повсякденності — удовження, укорочення та зміна слів. Відступаючи від звичайної, така мова звучить інакше, ніж розмовна, а те, що в ній є звичайні вислови, надасть їй ясності. Тим-то несправедливі докори тих, хто гудить такий стиль і глузує з поета, як це робить Евклід старший^{184}, кажучи, ніби легко творити, дозволивши удовжувати слова скільки завгодно; він висміяв це у своїх віршах самим способом вислову:

Έπίχάρην είδον Μαραθώνά δε βαδίζοντα
Бачив я, як Епіха-ар пода-авсь до Марафону,

а також

ούχ άν γ’έράμενος τόν έχείνου έλλέβορον
Не до вподоби мені-і ота його че-е-мериця^{185}.

Отже, не до речі вживати цей спосіб — смішно, для всіх видів слова повинна бути міра^{186}. Справді, якби хто вживав метафори, діалектизми та інші види слів не до речі і навмисно для сміху, то він саме цього і досягнув би. Наскільки важливо, щоб усе було до речі, можна судити з епічних творів, вставляючи у віршовий розмір розмовні слова, та й з діалектизмів, метафор та інших способів вислову, — кожен, замінивши їх загальновживаними словами, побачить, що ми говоримо правду. Наприклад, в Есхіла і Евріпіда однаковий ямбічний вірш, але через заміну одного тільки розмовного, звичайного слова діалектизмом один вірш здається добірним, а другий — позбавленим смаку. Есхіл у «Філоктеті»^{187} каже:

φαγέδαινα ή μου σάρχας εσθ-ίει ποδός
Їсть плоть ноги моєї хижа виразка,

а той замість έσθίει — «їсть» поставив θοινάται — «смакує». Так само, якби замість

νΰν δέ μ’έών ολίγος τε χαι ουτιδανός χαί άειχής
Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок…^{188}

хто-небудь сказав би розмовними словами:

νΰν δέ μ’έών μιχρός τε
Кволий і куций на зріст, миршавенький якийсь чоловічок…

або замість

δίφρον ἀεικέλιον καταθεὶς ολίγην τε τράπεζαν
Непоказний поставив стілець йому й стіл невеликий^{189}

сказати:

δίφρον μοχθηρόν χχταθε'ις μιχράν τε τράπεζαν
Ставить малого він розміру стіл і стілець поганенький,

або замість ήϊόνες βοόωσιν (кручі ревуть) — ήϊόνες κράζουπν^{190} (кручі кричать). Крім того, Аріфрад^{191} висміював трагіків за те, що вони вживають таких висловів, яких ніхто не допустив би в розмові, наприклад, δωμάτων άπο (домів від)^{192} — замість άπό δωμάτων (від домів), Άχιλλέως περί (Ахілла про) — замість περί Άχιλλέως (про Ахілла), σέθεν (себе), εγώ δέ νιν (я ж їх) та інші. Але ж усі такого роду вислови саме тим і надають мові незвичності, що їх немає в загальному вжиткові, [1459 a] а він не знав цього.

Дуже важливо вживати до речі кожен із зазначених способів вислову^{193}, так само, як і складні слова та діалектизми, а найважливіше — розумітися на метафорах. Тільки цього не можна перейняти від іншого, це — ознака обдарованості, бо складати хороші метафори — це значить помічати схожість. Із слів — складні найбільш підходять для дифірамбів^{194}, діалектизми — для героїчних віршів, а метафори — для ямбічних. У героїчних віршах можна вживати всі вищезгадані види слів, а для ямбів, що найближче відтворюють звичайну мову, придатні слова, вживані в розмові, як-от загальновживані слова, метафори та слова прикрашальні.

Про трагедію і про відтворення через дію сказаного нами досить.

XXIII

Щодо поезії епічної, яка відтворює картини життя в гекзаметрах, то ясно, що фабули в ній, як і в трагедіях, повинні бути драматичні своїм складом і належати до однієї суцільної і завершеної дії, яка має початок, середину і кінець, щоб, подібно до єдиної й цільної живої істоти, викликати властиве їй задоволення. Вона не повинна бути схожа своїм складом на історичні твори, в яких треба показати не одну дію, а один час — все те, що сталося за цей час з одним чи з багатьма і що має між собою тільки випадковий зв’язок.