Бет підходить і торкається моєї руки, перериваючи цей плин думок.
– БЛЯ, НЕ ТОРКАЙСЯ ДО МЕНЕ!
Я підхоплююсь і намагаюся відчинити двері ванної, але металеву клямку заїдає. Вона затискає мою шкіру. Я зрештою перемагаю її й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усі п’ятнадцять сходинок.
Голос моєї сестри гукає мене:
– Алві. Вибач. Повернися. Будь ласка.
Начхати, сучко.
Запізно.
Вівторок, 1 вересня 2015 року
Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди,
Бухарест, Румунія
– Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на місці.
– Ні, ні.
Клоун. Де клоун? Сидіння мокре від цівки, що витекла в мене з рота, зібравшись у калюжку. Я відчуваю руку, що трусить мене за плече.
– АРРРР! Відчепіться, – кажу я.
– Вибачте, але вам потрібно вставати. Усі інші вже повиходили з літака.
– Літака? Якого літака?
Я розплющую очі. Це та надокучлива стюардеса, Ґвіневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в літаку.
– Де ми? Повторіть. – Я намагаюся сісти.
– Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди. Ми приземлилися в Бухаресті.
Я тру очі обома руками. Мені конче потрібно знову заснути. Я перекочуюся на сидіння та скручуюся, спираючись на подушку.
– Ще п’ять хвилинок, – кажу я.
– Мадам? Мадам?
– Я не хочу йти. Просто дайте мені спокій, – кажу я.
– Ви б хотіли, щоб я забезпечила вам візок?
– Ні. Так. Добре. Як хочете.
Вона зникає, залишаючи за собою лише надто інтенсивний запах іланг-ілангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очі. Тихо, лише ледь чутно гуде кондиціонер. Навкруги нікого. Я втискаюсь у синтетичне сидіння. Усе хуйовіше й хуйовіше. Я далеко від дому, хоч де б то було. Єдине, чого мені хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увімкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Мені потрібно перевірити Ніно.
Я простягаю руку до свого телефона в маленькій сітчастій кишеньці на спинці сидіння переді мною. Утуплююся в екран. Поточне місцезнаходження: «Бухарест, Румунія. Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди».
Плечі в мене напружуються.
Він тут.
– Ось. Ми привезли для вас візок.
Я підводжу погляд і бачу ту стюардесу і з нею ще кількох товаришів. Вони підходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, ніби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з піною на роті, – скоріш за все, хворого на сказ.
– Ви готові, любенька? – питає один зі стюардів. – Ми просто піднімемо вас і перекладемо до візка.
– Раз, два, три, взяли.
О Господи, ми вирушаємо.
Піп.
Піп.
Піп.
Візок поволі сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорі яскраво блимає. Ми проходимо паспортний контроль і прямуємо до натовпу пасажирів, що прибули. Я заплющую очі та спираюся головою на прохолодну білу металеву поперечину. Думки в мене розпливаються від вина.
Ку-ку.
Ку-ку.
Ку-ку.
Стули дзьоба, курячі твої мізки.
Свіже повітря. Ось що мені потрібно. Щось, що допоможе збудитися. Я помічаю напис «Вихід», що світиться зеленим, хапаю свою сумку й зістрибую з візка.
– То я вже піду. Бувайте здоровенькі, – кажу я.
У маленького старенького чоловічка, що котить візок, є слуховий апарат, який, схоже, не працює. Чи, може, він не чує мене через шум акумуляторного двигуна. Я йду до подвійних дверей, і вони відчиняються переді мною. Непевним кроком виходжу надвір.
Ніч навколо чорна, а повітря свіже. Хмар немає, місяць і зірки яскраві, чіткі, ніби хтось їх обвів кульковою ручкою. Я в обидва боки озираю тиху вулицю. Нікого, сама лише я. О Господи, я зараз не готова до Ніно. Він мене розчавить за дві секунди. Я не можу просто чекати отут, зовсім відкрита. Я знаю, що він десь тут… десь… причаївся, мов кажан. Я звертаю на бічну вулицю, прискорюю крок, вогні аеропорту залишаються позаду мене. Я в житловому районі на околиці міста. Пара від мого дихання збирається в хмарки. Я обхоплюю себе руками. Боже мій, тут холодно. Я в куценькій сукенці своєї сестри, без шкарпеток, без спідньої білизни. Вона, напевно, страшенно личила Бет. Вона завжди була стрункішою за мене.
Я зловлю таксі. Дістануся до готелю. Приведу себе до ладу на завтра. Так. Так, саме так і зроблю. Зброя. План. Стратегія. Візьму себе в руки.
Хтось хапає мою сумку.
– Гей! Ні. Що за?..