Старовинна площа майже порожня, ще рано – восьма година. Я чую передзвони годинника на башті: «Дінь-дон-дон». А потім «ку-ку» мого годинника. Над нами височіє церква у стилі бароко. На ній намальована Богородиця з немовлям Христом на руках. Кольори приглушені, вицвілі, пастельні – рожеві, жовті, світло-блакитні. Дитя тягнеться до Марії. Я згадую про Ерні в Таорміні. Бля, я страшенно хочу цього собаку.
Жінка йде до м’ясного магазину. Вона прив’язує його перед крамницею, чіпляє повідець до металевої рейки. Обертається й зорить на мене. Я вдаю, що не дивлюся, йду кілька кроків у інший бік, а потім повертаюсь і прямую до собаки. Мчу до магазину, нахиляюся й хапаю цуцика, що шалено звивається. Я відчіпляю його повідець звідти, де він прив’язаний.
– Я не винна. Я чесно намагалася тебе купити, – шепочу я йому на вухо.
Я підіймаю його і мчу звідти. Босоніж це виходить значно краще. Пробігаю назад через площу, повз фонтан, від якого бризкає вода, повз чоловіка, що продає селфі-палки, і перуанську групу сопілкарів, що готується до сьогоднішніх виступів. Пробігаю повз кав’ярню, люди тицяють пальцями й витріщаються на мене.
– Гей, – кричить офіціантка. – Ваш рахунок? Гроші?
От трясця. Я їй не заплатила.
– Потім. Я повернуся згодом, – кричу я.
Я біжу, біжу, біжу. Уже звертаю на свою звивисту бічну вулицю, коли чую, як та жінка гукає:
– Ніно?
Нарешті я дістаюсь до своїх дверей. Порпаюся в сумочці, дістаю ключ, серце в мене шалено калатає в грудях, цуценя звивається в руках. Я знаходжу ключ і забігаю у двері. І грюкаю ними – ГЕП!
– Повірити не можу, що ти щойно вкрала таксу… Хоча взагалі-то можу, – говорить Бет.
– ГАВ! ГАВ! ГАВ! – каже собака.
Такса сидить на одному кінці ліжка, а я – на другому. Ми дивимося одне на одного. Він опустив голівку на крихітні лапки, а я спираюся підборіддям на руки. Тепер, коли він у мене, я не уявляю, що з ним робити. Я не можу взяти його до «Прада». Він надзюрить на підлогу.
– Привіт, Ніно. Мене звати Алвіна. Я твоя нова господарка, – кажу я.
Він облизує носа довгим рожевим язиком, але не відповідає.
– Ми дуже весело розважатимемося разом. Я тобі влаштую божевільні пригоди.
Він задньою лапою чухає вухо. Сподіваюся, в нього немає бліх.
– Приємно знайти когось, хто вміє слухати. Останні кілька днів важкенькими видалися…
Він нашорошує вуха та підіймає голову. І трішки скімлить.
– Але я і ти – ми станемо чудовими друзями. Ти можеш бути моїм поплічником.
Я підхоплюю його та садовлю собі на коліна. Погладжую його шовковисту голову.
– Раніше в мене був Містер Дік, але він загинув у пожежі. Не переймайся, я не дозволю, щоб таке сталося з тобою. Зі мною ти в безпеці.
Я дістаю старий фетровий капелюх Ніно зі своєї сумки та нюхаю його. Він увесь кумедно пожмаканий і зім’ятий, але немає жодного довбаного сумніву, що це його запах. Я тицяю капелюха собаці під носика.
– Ніно, вбити, – кажу я.
Цуценя нюхає, а потім підводить погляд. Схоже, воно не надто вражене. Треба мені навчити його вбивати. Знаходити слабкі місця. Я дам йому скуштувати людської крові, як собаці Баскервілів. Я дивлюся на цю крихітну істоту й зітхаю. Він не смертоносніший за хробака.
Я не знаю, де мій Ніно, й не уявляю, де його шукати. Я за ним ганяю вже аж три дні, і все, що я отримала, – оце собача. Це все так незугарно. І я незугарна. Я опускаю погляд на своє пожмакане плаття. Господи, мені терміново потрібно до крамниці. Ані ліфчика, ані трусиків. Замусолена сумочка. Це стає терміновою потребою. Я піду та куплю цілий новий гардероб. Щось приємне, щоб збадьоритися. Так, так, це я й зроблю. Ходити крамницями буде весело. Це ж Рим, урешті-решт. Італія = мода. У що Алві Найтлі має вбиратися тепер, коли вона стала крутою вбивцею? Я хочу мати страшенно спокусливий вигляд, коли знайду його. Він ще зрозуміє, як помилявся. Гаряча. Спопеляє. Просто бомбова. Мені потрібен новий крутий образ. Щось відповідне до казкового волосся й дизайнерського носа. Пройтися крамницями, потім убивати. Мій бездоганний день. Це все частина мого підступного плану. Неперевершене маскування.
– Так. Ну, ти залишишся тут, – кажу я.
Ніно зиркає на мене й підводить голову.
Я зістрибую з ліжка.
Я хочу поїхати на Віа Кондотті. В Інтернеті написано, що це найкраще місце для шопінгу. Куплю все для нового образу крутої шельми. Я думаю, щось шкіряне. Тісне. Спокусливе. Чорне на осінь/зиму. Сексуальне. І мені потрібне взуття, годяще для бігу. І нова сумочка. Звичайно. Я зиркаю на годинник із зозулею: пів на дев’яту за Гринвічем. Мабуть, це означає, що зараз 9:30 ранку? Ми ховаємося вже майже годину. Сподіваюся, що та жінка пішла. Я підходжу до вікна кухні й визираю крізь напівзавішені фіранки. На площі внизу снують люди. Стає спекотно. Зараз я не бачу її долі. І – ні – не бачу також і свого Ніно.