А потім – повірити не можу – я помічаю його.
ТАК.
Це він.
Там, унизу, на площі. Чорне волосся, чорна шкіряна куртка, вуса підковою (капелюха нема, але ж він запханий у мою сумку). О Боже мій. Нарешті знайшла. О, негідник, негідник, усміхнений довбаний негідник. Я вихоплюю ножа. Міцно стискаю його. ПОЧИНАЄТЬСЯ.
Я хапаю свої фірмові сумки, спускаюся сходами і проштовхуюся крізь натовп. Хекаю, пітнію, лаюся, поспішаю. Ось воно. Мій єдиний шанс. Один постріл, як у Емінема. Може, іншої можливості я не отримаю. Не можна дозволити йому вшитися.
Нарешті дістаюся до мармурового фонтана. Він був тут. Просто отут, біля цього човна. Але куди він тепер подівся? Моє обличчя зрошують прохолодні краплі води. Я повертаюся на 360 градусів і помічаю потилицю Ніно. Він обертається, і ми дивимося одне одному в очі, лише одну коротку мить. У мене дихання уривається. Весь світ завмирає. І моє серце теж… Він повертається та йде геть.
Гадство. І що тепер?
Цей stronzo мене побачив.
Тепер він знає, що я в Римі, і, без жодних сумнівів, він теж буде мене переслідувати.
– НІНО. НІ. ПОЧЕКАЙ, – кажу я і простягаю руку…
Він зникає в станції метро. Ні, тільки не підземка. Я нізащо його там не знайду. Я мчу вкритою бруківкою площею.
Постривайте, а де собака?
Я зупиняюсь. Озираюсь. Де моє цуценятко? Я бачу, як воно п’є з мармурового фонтана, лиже воду маленьким рожевим язичком: ляп, ляп, ляп. О Боже правий. Я не можу просто кинути його.
– Ніно. – Я свищу. – Іди сюди, хлопчику.
Він підстрибує, махаючи хвостиком. Біжить до мене площею, його м’які вуха тріпочуть, чорні очі іскряться, він пробирається серед чужих ніг. Я кидаю всі свої сумки. Він стрибає мені на руки й лиже мені обличчя. Я витираюся й запихаю його в свою сумку «Прада».
– Ти готовий? То ходімо.
Я хапаю свої покупки й біжу всередину. Бля, треба ж купити квиток. У мене на це немає часу. Я перелажу через огорожу та спускаюсь ескалатором. Здається, я бачу його внизу. Мої сумки гепаються об дітей і туристів. Тут якось аж надто людно. Мої м’язи аж палають від молочної кислоти. Дихаю я важко, голосно. Я біжу, біжу, все біжу й біжу. Здається, я зараз збожеволію.
– Ворушіться. Геть. З дороги.
Чому люди не рухаються, Господи ж ти Боже мій? Вони що, не бачать, що я поспішаю?
Я нарешті дістаюся донизу. Зграї людей стоять у черзі. Хтось із папугою. З інвалідним візком. Дитячим візком. Із деревом у горщику. Якийсь хлопець із наплічником, більшим за нього. Жінка з картонною коробкою, на якій написано: «Крихкий вантаж». Ну, щасти їй із цим. Я проштовхуюся повз неї та сканую поглядом натовп. Кожен другий хлопець схожий на Ніно. Чорне волосся. Чорна куртка. Зовнішність така італійська… О ні. Ні, почекайте, це справді він.
Я чую власний крик:
– НІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІНООООООООООООООО!
Голос відбивається від стін.
Він обертається й пірнає в тунель. Зникає серед натовпу.
Куди веде той хід? До Linea A чи до Linea B? Бля, бля, бля, бля, бля.
Я забігаю в залюднений тунель. Тут липко. Волого. Жарко. Паркіше, ніж у тропічному борделі. Кондиціонера немає. Звивисті стіни вкриті графіті. Хтось намалював фарбою-спреєм серце – «Я тебе кохаю», просто щоб подражнити мене. Я чую гуркіт поїзда, що проїжджає. Пронизливе скреготіння гальм. Віддалений гул металевих рейок.
Я дістаюся до кінця вузького тунелю. Тепер додолу ведуть два сходових прольоти… який обрати? Вони обидва на вигляд однакові. Я розглядаю плакат на стіні. Це різнобарвна карта. Я нічогісінько на ній не розумію. Усі поїзди їдуть у різні боки. На північ, або на південь, або на схід, або на захід. Я озираюся навколо, але Ніно не бачу. Я не знаю, який шлях обрати.
– ААААААААААРРРРРРРРРРРРРРРР, – кажу я.
Хтось скоро помре.
Кров у мене кипить і спінюється.
Ліворуч чи праворуч? Я й гадки не маю. Ніно (той, що собака) гавкає в моїй сумці. Він відчуває, як зростає напруження. Тваринам це завжди добре вдається. Він там геть божеволіє. Стрибає, як цап. Я відкриваю сумку й кажу:
– Чшшшшш.
– ГАВ. ГАВ. ГАВ. ГАВ.
Я виймаю ножа й міцно його стискаю. Застібаю сумку та мчу сходами (я обираю напрямок ліворуч, але це пальцем у небо). Я дістаюся донизу, вриваюся на платформу та гальмую біля самого краю. Двері зачиняються, і поїзд вирушає, саме тоді, коли я до нього добігла. Гадство. Платформа безлюдна. Я зовсім сама. Мов не вірячи, хитаю головою. Я, либонь, щойно його проґавила.